Ірина Ванникова: Близько сотні трактористів показали свою вправність на «залізних конях»

Ірина Ванникова: Близько сотні трактористів показали свою вправність на «залізних конях»

Ірина Ванникова: Близько сотні трактористів показали свою вправність на «залізних конях»

Нещодавно в селі Полствин, що на Канівщині, усьоме відбувся фестиваль аграріїв та механізаторів. Його започаткувала НВФ «Урожай». На грандіозне свято завітали керівники та представники агрофірм із Вінниччини, Волині, Львівщини, Івано-Франківщини та інших регіонів.

У змаганнях узяли участь майже сотня водіїв «залізних коней», проте до фіналу дійшли лише десятеро найвправніших. Цього разу організатори фестивалю дещо змінили в перегонах: учасники змагалися не на прямій, а на кільцевій трасі. У фінальних заїздах водії тракторів мали подолати гірку, яму, імпровізований місток із колод, заїхати в «гараж» та виконати «змійку» не збивши сигнальних фішок.

Коли довелося визначатися з переможцями перегонів, то суддям було нелегко, адже розрив між учасниками становив частки секунд. У підсумку перемогли Віталій Крамар зі Звенигородської філії, який виступав на ФЕНДТі, та Володимир Сидоренко з філії «Урожаю» ім. Бузницього, що на Київщині, який кермував трактором МТЗ. Обох переможців нагородили грошовими преміями на 15 тисяч гривень.

Вітаючи учасників та гостей фестивалю, директор ТОВ «НВФ «Урожай» Олександр Воскобойнік зазначив, що йому складно передати словами вдячність урожаївцям, які свого часу повірили в «Урожай».

«Перед всіма тими людьми, які не поїхали в інші світи по кращу долю, а залишилися тут – творити на своїй землі. Завдяки вам ми маємо сьогодні вагомі результати та розвиток», – звернувся до учасників Олександр Анатолійович.

Звичайно, як і щороку, фестиваль не обійшовся без розваг та жартів. Родзинкою «Тракторфесту» стали перегони «Крос-кантрі» на найпоширенішому транспорті в сільській місцевості – велосипедах. Потішили гостей і жартівливі змагання «Crazy farmer». Це був забіг із тачками, завантаженими сіном. Не оминули увагою і творчих особистостей із різних філій фірми. Вони взяли участь у конкурсі «Лелека», суть якого полягала в найоригінальнішому оформленні дитячих візочків.

«Тракторфест» – це можливість працівникам НВФ «Урожай» відчути себе однією сім’єю, зазначила керівник соціальних проектів МХП Ірина Ванникова.

«Це дійсно надзвичайна подія, на якій не лише близько сотні трактористів показали свою вправність на «залізних конях», а яка плекає в урожаївців командний дух та дозволяє відпочити цілими сім’ями й кожному знайти заняття та розвагу до душі. Дуже важливо, аби працівники однієї організації спілкувалися між собою не лише під час роботи, а й у позаробочий час. У тих, хто працює в НВФ «Урожай», така можливість є, саме тому – це дуже дружній колектив, здатний подолати будь-які труднощі та досягти будь-яких висот. «Тракторфест» – це не просто щорічний майданчик для змагань та розваг – це традиція, яка щороку доводить те, що МХП – ціла філософія взаємодії, дружби та підтримки керівництва та працівників. Цей традиційний фестиваль назавжди лишає в серці почуття, за порцією яких щороку хочеться повертатися. МХП – дійсно велика і дружна родина, я щаслива, що є її членом», – написала вона на своїй сторінці у Facebook.

У рамках фестивалю також відбувся конкурс кулінарів «Гаряча пательня». Можна було не лише посмакувати їжею, а і зробити на згадку світлини у спеціально облаштованій для цього фотозоні та взяти участь у лотереї. На завершення фестивалю гостей та учасників «Тракторфесту» тішили своїми виступами зіркові гості – DZIDZIO та відомий священик, переможець проекту «Голос країни» Олександр Клименко.

 

Громадський транспорт – співвідношення ціни і якості?

Дороги України, а точніше подекуди їх відсутність – це головний біль всієї країни. Однак чимало питань та претензій в українців і до громадського транспорту. Чи не кожних півроку проїзд дорожчає. Проте чи завжди ціна відповідає якості?

Не секрет, що районними центрами, а інколи й обласними курсують маршрутні транспортні засоби, технічний стан яких, м’яко кажучи, не найкращий. Прогнилі кузов та днище, сидіння зі зламаними ручками, знищені гумові прокладки на дверях – це лише невеликий перелік того, із чим доводиться зіштовхуватися щоденно пасажирам. І якщо ще влітку можна над цим пожартувати, мовляв, такий собі шпаринковий кондиціонер зовсім і не завадить, то взимку вже не смішно.

Від технічного стану транспорту безпосередньо залежать безпека та життя пасажирів, які користуються послугами перевізників. Пригадайте, скільки разів у новинах ми чули про нещасні випадки, у яких люди під час руху випадали з автобусів. Однак чимало повідомлень було й про те, що за кермом маршрутного таксі сидів не зовсім у робочому стані водій. Виходить, що попри зобов’язання ретельно перевіряти кожного перевізника перед виходом у рейс, це відбувається абияк, а то й зовсім лише на папері.

Хтось сказав би, що якщо пасажирам не подобаються такі умови перевезень, то нехай ними й не користуються. Але в багатьох просто немає альтернативи! Ви заходите в маршрутне таксі і сплачуєте чималу суму, але натомість мало хто отримує обслуговування співвідносне із ціною. Хамство водіїв, керування з численними порушеннями правил дорожнього руху й відсутність людяності щодо осіб поважного віку та пільговиків – це лише вершина айсбергу «свавілля».

Ми не будемо стверджувати, що всім водіям і фірмам можна приписувати такі порушення, але такі, на жаль, є. Тож департаменту транспортних перевезень, місцевій владі та відповідним комунальним службам варто прискіпливіше ставитися до перевізників, яким дають дозвіл на надання послуг. Не варто забувати і про щоранкову медичну перевірку водіїв на відповідність їхнього стану здоров’я роботі, яку вони повинні виконувати. І звичайно ж, у жодному разі не пускати за кермо людей із психічними порушеннями та нетверезих.

Керівник соціальних проектів МХП Ірина Ванникова написала у Facebook, що перевізники, які є соціально відповідальними, ніколи не допустять, аби на їхніх маршрутах в автобусах працювали сумнівні водії.

«Такі перевізники дбають найперше про власну репутацію. Тож у них і люди поважного віку, й учасники ООС, і школярі без проблем користуються пільговим перевезенням. Що ж стосується тих, хто халатно ставиться до своєї роботи, то тут влада повинна посилити контроль за виконанням вимог технічних, медичних та законодавчих, аби пасажири не боялися користуватися послугами перевізника. А щодо моральної сторони, то неодноразово читала в соцмережі, як люди згуртовано відстоюють свої права, а подекуди як покарання бойкотують перевізника. І це є дієвим, адже без пасажирів перевізник втрачає головне для нього – прибуток», – зазначила Ірина Ванникова.

Люди, які щоранку поспішають у справах та на роботу, а ввечері додому, повинні бути впевненні в тому, що вони дістануться пункту призначення вчасно, а головне – живі й неушкоджені!

 

Надія Русин – добром зігріте серце

Живе в с. В’язівку Городищенського району прекрасна людина – Надія Русин. Навіть зовсім незнайомі особи відчувають до неї щиру повагу та симпатію. Адже Надія Кирилівна – одна з найстарших жителів цього мальовничого населеного пункту. Дата її народження – 1 вересня 1927 року! Отже, вона свідок усіх складних і трагічних подій, які випали на долю її села та народу. І все пережите назавжди закарбувалося не тільки в пам’яті, а й у самому серці. Коли ж знайомимося ближче, довше спілкуємося, то проймаємося ще більшою повагою і шаною до цієї скромної та дуже мудрої людини. Випробовування її не зломили, а подарували дивовижне уміння цінувати прожитий день, кожну щасливу мить.

Зростала найменшою, восьмою дитиною в сім’ї. Її доброта – від щирих душею батьків, мелодійної української пісні, яка завжди звучала в їхньому домі, підтримувала в тяжку годину. Сама невеличка, працьовита, швидка, ніби пташечка. Росла серед дивовижно красивої, мальовничої природи. Як писав поет, «в тихім шелесті трав, в щебетанні дібров». До речі, її дівоче прізвище – Діброва. Батько був шанованим у селі садівником. Листувався зі знаменитим Мічуріним. Плекав прекрасні плодові сади, які й сьогодні добрим словом згадують земляки. Усього себе віддав роботі. Не витримало хворе серце – перестало битися в 1937-ому, коли йому був лише 61 рік.

Старші брати й сестри вже мали власні сім’ї, тож із ненькою лишилася тільки Надія. Важкою була їхня вдовина й сирітська доля. Сподівалися тільки на власні працьовиті руки та землю-годувальницю. А невдовзі прийшла ще одна страшна біда – війна. Жахливе лихо для всього народу, адже ніхто не знав, що готує завтрашній день.

У березні 1943 року гітлерівці почали забирати молодь на примусові роботи до Німеччини. Відправляли на чужину і хлопців, і дівчат. Батьки намагалися якось переховувати своїх дітей, адже їх міг чекати трудовий табір чи каторжне існування. Щодо Надії, то ніхто б не подумав, що навіть у нациста підніметься рука відірвати її від рідного дому. Невисока, худесенька, малесенька – зовсім дитина. Проте видав підлий поліцай. Він доніс, що дівчинці вже є 15 років. Усе село проводжало її зі сльозами. На чужину юних невільників везли в холодних товарних вагонах, не годували. Від тяжких умов у багатьох почалися серйозні проблеми зі здоров’ям, які стали хронічними.

Місцем призначення виявилося село Бюрен. Надія потрапила працювати в сім’ю фермера Вільгельма Рінка. Щоправда сам він був на фронті, тож господарством займалася дружина Аднес та її брат. Надії довелося доглядати корів, свиней, працювати в полі. А ще в родині було двійко дітей-близнят, яких няньчила. Пощастило, що хоч не ображали. А ось дівчата, які працювали в інших господарів, жалілися, що там і знущалися, і принижували. Тут такого не було, хоча працювала дуже тяжко, стомлювалася. Прокидалася рано й відразу мусила братися до роботи. Їла з господарями за одним столом, але якщо був суп, то дуже ріденький, якщо бутерброд, то геть малесенький. Господарі мусили бути дуже економними, адже тривала війна, тож сільгосппродукцію забирала держава.

Проте дівчина повсякчас у своєму серці мала сподівання на краще. Та й як могло бути інакше в людини з таким прекрасним ім’ям – Надія! Звісно, що завжди жила надією. Мріяла, щоб швидше закінчилася війна, а вона могла повернутися додому. На далекій чужині рідний край здавався ще прекраснішим і мальовничішим. Слова Кобзаря, що «село на нашій Україні, – неначе писанка село», стосуються і В’язівка.

Довгоочікуване визволення настало 1945 року. Містечко зайняли американці, які були нашими союзниками по антигітлерівській коаліції. Надію та інших невільниць помістили в табір, де їх добре годували й готували до повернення додому. Першими можливість поїхати на Батьківщину отримали наймолодші, а потім старші. Тож додому Надія змогла дістатися аж пізно восени.

І почалася робота в колгоспі. Як і в усіх – тяжка щоденна праця, адже потрібно було піднімати село, відбудовувати країну. У листопаді 1948 року вийшла заміж за Івана Денисовича Русина. Вони прекрасно доповнювали одне одного. Були як дві половинки єдиного цілого. Чоловік – сильний, вольовий, дружина – ніжна, турботлива. А в обох – доброта, щирість, прагнення жити для своїх близьких, бажання допомагати землякам. У 1949-ому в них народилася донька Оля, у 1955-ому – Люба. Виховали їх прекрасними людьми, яких нині поважають і шанують у районі. Своїм прикладом навчили головної премудрості – як найбільший скарб берегти родину, власні сім’ї, бути корисними суспільству, зберігати нерозривним зв’язок поколінь. І цих настанов вони завжди свято дотримуються. Ольга Іванівна понад 40 років навчала школярів англійської мови, Любов Іванівна пропрацювала приблизно 30 років в галузі охорони здоров’я. П’ять років тому відійшов у Вічність їхній батько, але зберігають про нього світлу пам’ять, живуть за його мудрими настановами.

«Надія Русин своїм життям підтверджує вислів про те, що життя прожити – не поле перейти. У вирі тих подій їй довелося пережити чимало, але попри негаразди та складнощі, вона лишилася чуйною та доброю людиною, сповненою любові до життя та бажанням бути корисною суспільству. Такі жінки є прикладом, який варто наслідувати», – написала на своїй сторінці в соцмережі керівник соціальних проектів МХП Ірина Ванникова.

Щоб побачити сонячну веселку, треба пережити похмуру грозу. У Надії Кирилівни було важке дитинство та юність. Проте за всі нестатки Господь нагородив її довгими роками життя, чуйним ставленням рідних. У неї прекрасні доньки й зяті, четверо онуків і четверо правнуків. Усі її безмежно люблять, поважають, шанують. Звертаються за підтримкою, адже бабуся Надя завжди допоможе мудрою порадою. Вона справжня берегиня роду! Вдячна, що й сільська рада не забуває ветеранів та учасників війни, яких вже залишилися одиниці. Надія Русин переймається тим, що відбувається в Україні. Усім рідним і близьким, знайомим і незнайомим людям щиро бажає миру, здоров’я і достатку. Щоб жили з надією в серці.

 

залишити коментар

Create Account



Log In Your Account