Ірина Ванникова: «Отримую незабутні враження від спілкування з людьми, що вкладають душу у свою справу»

Ірина Ванникова: «Отримую незабутні враження від спілкування з людьми, що вкладають душу у свою справу»

Ірина Ванникова: «Отримую незабутні враження від спілкування з людьми, що вкладають душу у свою справу»

Спілкування – це те, завдяки чому люди дізнаються щось нове, навчаються і просто корисно проводять свій робочий час та дозвілля. У своїй роботі керівник соціальних проектів МХП Ірина Ванникова щодня зустрічає нових особистостей, спілкування з якими назавжди лишає слід у серці.

Минулий її вихідний розпочався із зустрічі та спілкування з чудовими людьми, ветеранами праці та просто соціально активними корсунчанами. До них Ірина Ванникова завітала разом із міським головою Корсуня-Шевченківського Олександром Гайдаєм.

Зоя Михайлівна Длугач віддала своє життя викладанню російської мови та зарубіжної літератури. Учитель прищеплювала дітям любов до цих предметів. Багато її вихованців настільки полюбили літературу, що, як і їхній педагог, вирішили пов’язати своє життя з її вивченням, щоб сіяти в серця дітей любов до іноземних письменників минулого і сьогодення.

Розповідаючи про цю зустріч на своїй сторінці у Facebook, керівник соціальних проектів МХП написала, що чуйну та привітну вчительку й після її виходу на пенсію люблять і шанують колишні учні та колеги, часто телефонують і не забувають провідувати.

«Сьогоднішнє спілкування з цією прекрасною жінкою лишило приємні враження. У неї є чому повчитися, зокрема й головному – любові до життя. Нехай Господь дарує ще довгі роки цій активній та позитивній людині», – зазначила Ірина Ванникова.

Напевно, у Корсуні немає людини, яка б не знала Вільяма Петровича Курінного. Цей скромний колишній викладач фізичної культури в педагогічному коледжі – справжній еколог-альтруїст. Він створив справжнісіньке природне джакузі на «жіночому» пляжі біля річки Рось. Вільям Петрович, не чекаючи допомоги чи вдячності, постійно облагороджує та прибирає пляж, аби містяни могли відпочивати на ньому. Цей чоловік – справжній лицар не лише за визначенням корсунчан, а й за покликом серця.

Ірина Ванникова разом із мером Олександром Гайдаєм зустрілися з В.П. Курінним саме на пляжі, на якому кожен камінчик на своєму місці й має власне призначення. Спілкування біля шумливої Росі промайнуло дуже швидко, назавжди закарбувавшись у пам’яті.

Згадуючи про цю зустріч, керівник соціальних проектів МХП зазначила на своїй сторінці в соцмережі, що краєвиди Росі настільки прекрасні, що від них затамовуєш подих. Неможливо втриматися, аби босоніж не відчути прохолоду річки. Тож й Ірина Ванникова разом з Олександром Гайдаєм побродили по воді, отримавши незабутні враження від спілкування з людиною, яка дійсно вкладає душу у свою справу. Набравшись сил для нових звершень, вони попрощалися з Вільямом Петровичем, побажавши йому невичерпної наснаги в такій важливій для суспільства справі.

Та не лише спілкуванням були наповнені вихідні керівника соціальних проектів МХП. У селі Переможинці відбулося свято «Хліб – символ життя». Після виставки, на якій можна було побачити і розмаїття хліба, і вишиті вироби місцевих майстринь, свою громаду привітала й виконувач обов’язків старости Валентина Петрівна Кравченко.

Ірина Ванникова, звертаючись до гостей свята, зазначила, що хліб – це справді символ життя. Її з дитинства вчили берегти кожну його крихту, цьому ж вона навчає і своїх дітей. Ірина Валеріївна зазначила, що без урожаю, без хліба не буде села, а отже, й України. Тож вона побажала достатку громаді та процвітання Переможинцям. А оскільки жоден гість не приходить на свято з порожніми руками, то Ірина Ванникова подарувала спортінвентар, бо лише фізично загартовані люди зможуть і врожай зібрати, і село розбудувати.

 

Хліб наш насущний

Виростити пшеницю – справа важка. Проте не менш відповідальним є зберегти збіжжя, переробити на борошно, спекти хліб, доставити споживачам. У стародавні часи паляниці випікали вдома у печі, але на початку 1950-их років городищани усе більше йшли до магазинів.

Випікала хліб Райспоживспілка. У місцевих колгоспах, згідно з рознарядкою, заготовляли зерно, яке мололи у млині, що був розташований у центрі міста. Звідти борошно везли через дорогу до пекарні. Хліб випікали двох видів – пшеничний (білий) та житній (чорний). Буханці розвозили по крамницях кіньми в дерев’яних фанерних будках, пофарбованих у зелений колір. Старожили пригадують, що хліба катастрофічно не вистачало, черги займали ще звечора. Проте він здавався дуже смачним, довго не черствів. Нестачу хліба компенсували домашні перепічки, коржі, коржики, пампушки, млинці. Але невдовзі попит на хліб був повністю задоволений, а ціна 16 копійок за буханець трималася десятиліттями.

Сьогодні в Городищі продають велику кількість привозного хліба: лисянського, черкаського, київського (відразу декількох заводів). Тож місцевим виробникам доволі важко конкурувати з комбінатами-гігантами. Але беруть якістю. Нині в районі діють п’ять приватних міні-пекарень. Вони принципово не використовують хімічні компоненти. Говорять, що хліб повинен бути справжнім, живим! Це великим підприємствам доводиться додавати різні консерванти, щоб буханець тривалий час зберігав товарний вигляд. Наприклад, заради експерименту київська булка місяць пролежала й не зіпсувалася. А продукція міні-пекарень відразу знаходить споживачів. Випікають у нічну зміну, рано-вранці розвозять по крамницях, щоб люди уже до сніданку мали свіжий хліб на столі.

На своїй сторінці в мережі Facebook керівник соціальних проектів МХП Ірина Ванникова написала, що буваючи в місті Городищі, неодноразово пробувала хліб, який випікають у цьому районі. Свіжий, запашний та надзвичайно смачний. Городищани дуже люблять його купувати не лише за смакові якості, а й через розуміння, що треба підтримувати нехай і невеликий, але місцевий бізнес.

«Хліб для людини – це щось глибоко сакральне. У моєму ж розумінні без нього не може бути ні села, ні міста, ні України. Тому дуже важливо, аби ті, хто присвятив своє життя хлібу, – чи то фермер, чи то комбайнер, чи пекар – отримували належну підтримку та вдячність. Адже хліб – усьому голова», – зазначила Ірина Ванникова.

У Європі століттями зберігається практика, коли невеликі пекарні, броварні, м’ясні лавки, кав’ярні та піцерії забезпечують продуктами й товарами жителів мікрорайонів. Це стає успішним сімейним бізнесом, а споживачі завжди задоволені якістю.

 

Ставлення до тварин як перевірка на європейськість

Нещодавно в Миколаєві сталася подія, яка шокувала не лише зоозахисників, а й усіх небайдужих громадян. За рішенням міської ради за одну ніч на комунальному підприємстві знищили півтори сотні собак. І подібний випадок не поодинокий.

Час від часу з різних куточків України надходить інформація про масове вбивство безпритульних тварин. Варто лише згадати події у Кропивницькому, Кривому Розі й інших містах. Тварин труять, відстрілюють. Розгул догхантерства у країні не спиняє навіть кримінальна відповідальність. За статтею 299 Кримінального кодексу України за жорстоке поводження із тваринами передбачене обмеження волі від шести місяців і аж до восьми років.

Знищення безпритульних тварин – це ознака дикунства й відсутності будь-якої культури. А ще вбивцям, переконані зоозахисники, руки розв’язує бездіяльність місцевої влади. Адже там, де владці безпосередньо прагнуть займатися проблемою безпритульних тварин гуманно, подібні випадки – рідкість. Візьмемо для прикладу Канів. Там нещодавно представники благодійного фонду «Чотири лапи» провели чергову акцію з вакцинації і стерилізації бездомних тварин. Це вже не перший такий захід у цьому місті. Минулого разу вакцинували проти сказу і стерилізували 120 безпритульних тварин. А нещодавно у приміщенні комунального підприємства «Місто» представники фонду працювали п’ять днів. Вони стерилізували приблизно півсотні чотирилапих безхатченків.

Та, на жаль, подібні акції проводять не скрізь. Адже сам факт їх організації напряму залежить від позиції місцевої влади.

Це і стало основною темою акцій протесту проти жорстокого поводження із тваринами, які відбулися у 16 великих містах України. Не стали винятком і Черкаси. Там зоозахисники разом зі своїми чотирилапими улюбленцями зібралися на Соборній площі, аби у межах Всеукраїнської акції «Україна – не живодерня» стати на захист безпритульних тварин.

«Справи про догхантерів у нас не розслідують. Програми гуманного регулювання чисельності безпритульних тварин масово не впроваджують. Влада своєю бездіяльністю показує, що їй плювати», – впевнена представниця Черкаського обласного благодійного фонду «Життя» Оксана Савіцька.

Акція під лозунгом «Не дієте – значить убиваєте!» була, за словами організаторів, спрямована на те, щоб в нашій області нарешті почала діяти програма захисту тварин.

«Україна – європейська держава, яку поважають інвестори й партнери. Ми цивілізована країна, а не кривава живодерня», – переконані учасники акції. І дійсно, свою європейськість ми повинні доводити не лише розвитком економіки, знанням іноземних мов тощо. У Європі ставлення до найменш захищених є мірилом цивілізованості суспільства. Сьогодні такими в українському суспільстві є тварини. І за ставленням до них Європа оцінює свою і нашу людяність. Лише визнання за іншим права на гідне життя і робить людину людиною, у цьому сенс моральності й гуманізму.

Коментуючи ситуацію з чотирилапими на своїй сторінці у Facebook, керівник соціальних проектів МХП Ірина Ванникова зазначила, що ображати тварин може тільки слабкодух. Але вона переконана, що українці не лише сильна духом, але й надзвичайно добра нація.

«Питання притулків для тварин треба вирішувати гуртом, адже до нього мають долучатися не лише звичайні люди, а й влада та соціально відповідальний бізнес. Тільки спільними зусиллями дійсно можна прибрати з вулиць безпритульних собак та котів, створивши для них відповідні умови. За кордоном є хорошою практикою та проявом сердечності брати в домашні улюбленці саме тварину із притулку. Тож і нам варто переймати їхній досвід», – написала Ірина Ванникова.

Будь-яка держава, що прагне вважати себе європейською, не може ігнорувати ці стандарти й зобов’язана втілювати їх у життя. У своє особисте, у суспільне, бо без них ми не лише не зможемо носити звання «європейці», а й статус «цивілізованого народу».

 

залишити коментар

Create Account



Log In Your Account