ОСТАННЯ ТАРАСОВА ПУТЬ - ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО - Шевченків Край


Контакти

20200, Україна, Черкаська обл,м. Звенигородка, вул. Комсомольська, 17 тел./факс: (04740)2-34-16,(068)1066180,(098)5883210

Видатні земляки / ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО / ОСТАННЯ ТАРАСОВА ПУТЬ

ОСТАННЯ ТАРАСОВА ПУТЬ



22 травня 1861 року в Каневі на Чернечій горі похований Т.Г. Шевченко. З того часу склалася хороша традиція відвідувати в цей день могилу поета.
"Остання Тарасова путь" - нарис, в якому розповідається про поховання Шевченка в Каневі, про участь в похоронах студентів Київського університету.
Матеріалом для нарису послужили архівні дані, спогади сучасників поета , а також усні розповіді старожилів м. Канева, с. Пекарів, х. Хмільної, с. Прохорівки, зібрані студентом філологічного факультету В.Костенком.
***
З скромної кімнатки Академії художеств на Вальєвському острові в Петербурзі сумна звістка про смерть Т.Г.Шевченка блискавкою розлетілася по всій столиці, дійшла до Києва і того ж дня поширилась по всій Україні.
Вранці 12 березня в приміщенні Академії відбулася громадська панахида, і о шостій годині вечора в той же день поет був похований на Смоленському кладовищі.
Попрощатися з поетом прийшли студенти і викладачі Академії художеств, студенти університету, а також багато людей, які шанували і любили Шевченка. Всього зібралося біля двох тисяч чоловік.
За труною Тараса Шевченка йшли: М.Некрасов, М.Михайлов, М.Курочкін., Ф. Достоєвський, М.Салтиков-Щедрін, М.Лєсков, професор О.Пипін, І.Панаєв, О.Афанасьєв-Чужбинський, Л. Жемчужников та інші.
Ось як розповідав про похорон великого українського поета російський письменник С.М.Терпигорев:
"...свідчу, що з усіх похоронів, які я бачив з того часу, жодні не були позначені тією щирістю і простотою, натуральністю.., як ці, Шевченкові".
Письменний М.Лєсков писав:
"Як поетична діяльність Шевченка завжди буде в числі найкращих сторінок української літератури, так і день його похорону завжди залишиться, як день знаменитий в історії".
Виконуючи волю Шевченка, друзі і приятелі його, літературно громадськість столиці порушили клопотання про перевезення праху поета на Україну.
З підтримкою такого клопотання виступив у своєму третьому номері "Современник".
Коли дозвіл був даний, 7 травня друзі поета організували другі похорони Шевченка. Вони відрили могилу, підняли домовину, дерев'яну труну вставили в цинкову і, встановивши на спеціально підготовлений повіз, покривши за традицією червоною китайкою, через Васильєвський острів, Адміралтейську площу, Невський проспект направилися до вокзалу. Ввечері домовина з прахом поета поїздом була направлена в Москву.
Приятелям Шевченка О.М.Лазаревському і Г.М. Честахівському було доручено супроводжувати труну з його тілом на Україну.
8 травня траурний поїзд прибув до Москви.
З Москви домовину Шевченка везли кіньми через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Севськ, Усмань, Глухів, Кролевець, Батурин, Борзну, Оленівку, Ніжин, Козелець, Бровари, Київ.
Населення міст і сіл Росії та України, через які перевозили останки поета, влаштовувало багатолюдні зустрічі і проводи.
Орлівці ж, шануючи пам'ять поета, перші висловили бажання зібрати кошти на побудову пам'ятника Шевченкові і на відкриття школи його імені.
18 травня о 7 годині ранку труна Шевченка прибула до Броварів. Тут її зустріли жителі міста і навколишніх сіл. Перед Ланцюговим мостом молодь випрягли коней з траурного повозу і сама повезла домовину до Києва, маючи намір поставити її в актовому залі університету. Але за розпорядженням властей жандарми зупинили похоронну процесію на Подолі, не пустивши її до центра міста. Труну з тілом поета поставили в Церкві Різдва на Поштовій площі.
В Київ на похорони прибули родичі поета: брати Йосип, Микита, сестра Ярина з Кирилівки та свояк В.Г.Шевченко з Корсуня. В похоронах брав участь учитель малювання 2-ї Київської гімназії І.М.Сошенко.
Родичі і приятелі Шевченка під впливом киян і, особливо, студентської молоді університету, згодилися поховати його в Києві - "матери городов русских".
Ще до прибуття труни з Шевченковим тілом на горі Щекавиця з наказу Варфоломея Шевченка було викопано яму і заготовлено хрест. Але родичам це місце не сподобалося, і вони вирішили шукати інше - над берегом Дніпра, недалеко від Аскольдової могили.
В справу втрутився Г.М. Честахівський. Він переконав родичів поховати поета в Каневі, пославшись на слова Шевченка, який нібито говорив йому: "...Тихе пристанище і спокій найдеш коло Канева". З цим доводом родичі, кому дорога була воля поета, не могли, звичайно, не погодитися.
Відразу зауважимо, що правдивість свідчення Г.Честахівського вимагає ще перевірки. О.Лазаревський, наприклад, доводить, що він сказав неправду: при смерті Шевченка його не було.
Проте той факт, що під час своєї останньої подорожі на Україну в 1859 році Т.Г.Шевченко сам облюбував собі місце для поселення між Каневом і селом Пекарі, його численні листи до Варфоломея Шевченка, нарешті прямі свідчення поета, що він "...нашел желаемое место между городом Каневом и селом Пекари, в имении помещика Парчевского" стверджує, що рішення поховати в Каневі було правильним і невипадковим. Заслуга Г.Честахівського в тому, що він послідовно домагався проведення його в життя.
18 травня велика траурна процесія, що простяглася більше як на 2 кілометри, вирушила по набережній Дніпра за Ланцюговий міст, де стояв пароплав, яким вирішили вести прах поета в Канів. Процесія часто зупинялася, і студентська молодь, незважаючи на заборони поліцейських і жандармських наглядачів, виголошувала палкі промови, в яких говорила про палку любов народу до свого Кобзаря.
Ввечері кияни вклонилися труні поета , поставивши її на пароплав.
20 травня о 7 годині ранку пароплав "Кременчуг", давши прощальний гудок, знявся з якоря і взяв курс на Канів. О четвертій годині цього ж дня пароплав з прахом поета вже був у Каневі.
Київські власті були налякані всенародним вшануванням пам'яті поета. Випереджаючи пароплав, в Канів до начальника поліції полетів наказ київського губернатора Гессе про додержання "порядку" під час похорону Т.Г.Шевченка.
"Сегодня повезут на пароходе в Канев тело умершего академика Шевченко, где и предлагают предать его земле.
Так как при погребении по всей вероятности, будет большое стечение народа, то я предписываю вашему высокоблагородию принять надлежащие меры к сохранению порядка и о последующем мне донести".
В Каневі свого поета зустрічав народ.
Того року була велика повідь. Вода доходила аж до крутих схилів берегових висот. Залила дорогу і стежки. Пароплав зупинився на деякій відстані від берега, боячись сісти на мілину.
Труну треба було перенести на берег, але як це зробити, коли навколо вода? Та люди, що невпинно прибували, знайшли вихід. До пароплава вони підкотили  високий драбинчастий віз, поставили на нього домовину і по воді самотужки вивезли на берег.
В Канівський собор домовину з прахом поета везли спочатку прямим прибережним шляхом через  Монастирище, Бесарабівку і Селище. Біля базару процесія повернула вгору (тепер вулиця Воровського), потім вправо і через міське кладовище труну було внесено і поставлено в соборі.
В Канівському соборі труна з прахом поета стояла в ніч з 20 на 21 травня. Тут же ночували й люди,яких усе більше й більше прибувало до міста.
Варфоломей Шевченко, не порадившись із родичами та приятелями поета, розпорядився копати могилу біля собору.
Проти такого розпорядження знову виступив Г.Честахівський.
«А давайте, лишень, Варфоломей Григорович, - сказав він, - поховаємо Тараса подалі від церкви». Його підтримали брати Шевченка і численний натовп.
21 травня Г. Честахівський з родичами та приятелями поета вирушили рибальським човном по Дніпру (в бік с. Пекарі). Берегом, дряпаючись по скеляхі тримаючись за кущі, супроводжували човен студенти Київського університету. Їм теж не було байдуже, де буде похований поет…
Варфоломей Шевченко показав те місце, яке так сподобалось було Тарасові Григоровичу і яке він (Варфоломей) хотів придбати для садиби поета. Це була Чернеча гора, за чотири кілометри від Канева. Тут був Шевченко, своїми ногами по цій землі ходив…
Місцевість справді якнайповніше відповідала бажанням поета, висловленим у його «Заповіті»:
«Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїна милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий…»
Студенти університету за допомогою родичів і приятелів Шевченка викопали яму, а студенти-мулярі з Канівського гарнізону змурували склеп.
22 травня, «…в три години по полудні, - писав Г.Честахівський, - винесли труну, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягли люд… і повезли, як слід дітям, свого батька».
Домовину везли не понад  Дніпром – вода залила дорогу, а обхідною дорогою, горами, через поле і ліс. Місцями не можна було прокотити воза, тоді люди знімали важку цинкову труну, підхоплювали її на плечі і несли. Останній шлях українського поета був вистелений квітами і зеленню.
О 7 годині вечора прах поета поховали на Чернечій горі, яку народ з того часу став називати Тарасовою горою. Кілька тисяч народу з хвилюванням співали «вічну пам’ять Шевченкові». М.Максимович прочитав вірш , Г. Честахівський прочитав присутнім «Заповіт» і розповів біографію поета.
Похорони продовжувалися до вечора. Кожен кидав жменю землі на Шевченкову могилу. І незабаром виросла друга гора – високий могильний курган.
Вночі декілька тисяч селян-кріпаків розпалили на Тарасовій горі багаття. «І всю ніч горіло вогнище, наче гайдамацтво ночувало в лісі з свяченими», свідчив Григорій Честахівський.
Певно це було грандіозне видовище – палаюча Тарасова гора, бо про нього ще у тепер зберігаються перекази в Каневі та в навколишніх селах.
Цей випадок не на жарт перелякав українське панство.
Після похоронів родичі і приятелі Шевченка роз’їхалися. У Каневі залишився лише Честахівський, щоб насипати над остаками поета високу могилу. На йього заклик гаряче відгукнулися жителі Канева – рибалки, бондарі, шевці та селяни-кріпаки з села Пекарі, Хмільної, Прохорівки, Яблунева.
Стало традицією, що кожен, хто приходив, за давнім козацьким звичаєм, висипав на могилу шапку землі.
Протягом літа 1861 року могила виросла у великий курган і залишилася в поколіннях вічним, як земля, пам’ятником великому синові великого народу.
В.Костенко "Остання Тарасова путь" (№ 28, 29, 30)
З архіву Ю.Сокирка
 


Дивіться також: