Про нас пишуть навіть на Вінничині!

Про нас пишуть навіть на Вінничині!

Олександр БАХТІН

ШЕВЧЕНКІВСЬКИМИ СТЕЖКАМИ

(журнал «Вінницький край», 2018, № 2)

З початком війни на сході Вінниця стала другою домівкою для багатьох жителів Донецької та Луганської областей. Є серед них письменники, науковці, краєзнавці, і наш журнал залюбки підтримує таких авторів.

Нещодавно до редакції завітав Олександр Бахтін – економіст за освітою і мандрівник у душі.

 

– Олександре, розкажіть про своє подільське коріння. Чим близька Вам Вінниця?

– Батькова рідня – з Луганщини, а мамина – з Вінниччини. Якщо точніше, то з с. Лисогірка (тепер Жмеринського району). Прабабуся була полькою, за кілька поколінь до того вони переселені з Польщі (гадаю, для асиміляції місцевого українського населення). Їх тоді кілька сімей переселили. В Україні поляки мешкали відокремлено, одружувалися лише з поляками (католиками). І лише за радянських часів моя прабабуся вийшла заміж за українця. У 1932-1933 роках, у голодомор, мого прадіда вбили на полі. Вдома чекали дружина і двоє маленьких дочок (серед них моя бабуся), і прадід намагався заховати частину свого хліба, який їм видавали на полі, аби вони могли працювати, але їм не дозволялось його виносити. Так от совєтський охоронець вбив мого прадіда прикладом по голові. Його роздягнули (забрали одяг) і лише у спідньому підводою довезли до хати і кинули під хвіртку.

Мій дід працював шахтарем, тому поїхав на Донбас. Звичайно, бабуся була з ним. Під Макіївкою народилася моя мама, а згодом і її брат. У зв’язку з поганим станом здоров’я вони сім’єю повернулися на Вінниччину і згодом придбали хату у с. Рів Жмеринського району. Там дідусь помер. Бабусі стало важко доглядати велике господарство, тому на початку 90-их вона переїхала до Жмеринки у невелику хату.

До речі, у моєї бабусі дві сестри. Але, якщо бабуся, крім років Другої світової війни, мешкала в Україні, то інша її сестра багато років жила у Казахстані, а третя – на Сахаліні. У мене досі троюрідні брат з сестрою мешкають на Сахаліні. І сестра розповідає, що її діти сприймають розповіді про Україну, про фруктові дерева (яблуні, вишні тощо), як чарівну казку, бо у них досить суворий клімат, хоча вони розташовані на тій же широті, що й Одеса.

Мама у Вінниці закінчила будівельний технікум, згодом навчалась у Харківському будівельному інституті, звідки її направили працювати до Сєвєродонецька. Там вона познайомилася з моїм батьком, і в 1985 році народився я.

З кінця 80-их я з батьками щорічно приїздив д Жмеринки, звичайно, бували і у Вінниці, бо тут живе бабусина сестра (яка у Казахстані мешкала). Мабуть, це було найбільше місто, в якому я регулярно бував з дитинства. Я його любив. Воно здавалося столичним, хоча Сєвєродонецьк також чимале місто (на той момент близько 120 тисяч мешканців було). Але Сєвєродонецьк – дуже молоде місто, з типовою  радянською забудовою хрущовками та панельними дев’ятиповерхівками. А у Вінниці завжди було що побачити…

Після початку війни на сході багато сєвєродончан, моїх друзів і знайомих, переїхали в різні міста, в тому числі, й у Вінниці. Мама працювала за спеціальністю у будівельній галузі Сєвєродонецька. Власник того бізнесу має досить проукраїнські позиції і вирішив перевести значну частину бізнесу до західної частини України. Виходячи з його слів, Вінницька влада найбільше сприяла і допомагала йому, тому вирішив зупинитися саме на столиці Поділля. Але продовжуючи спілкуватися, в тому числі з моєю мамою, він запрошував її до Вінниці. Мама ж у свою чергу розповіла про це мені. У розмові з дружиною, ми «раптом» самі захотіли переїхати до Вінниці. Отак раптово. Дружині Харків не дуже подобався, а мені завжди подобалась Вінниця (хоча і до Харкова я ставився майже як до рідного міста, де прожив 13 років). Отак у серпні ми переїхали до Вінниці, придбали тут квартиру і не жалкуємо. Тим більше, так трапилось, що у вересні бабуся (у Жмеринці) захворіла, рухалась погано лише по кімнаті, і я більше року наїздами (2-3 рази на тиждень) доглядав її. Вона померла наприкінці 2016-го.

Звідки у Вас любов до мандрів? Яка із подорожей найбільше запам’яталася? Як ставиться до цього дружина?

– Важко сказати. Одна з передумов, фотоапарат. Плівковий, звичайно у мене був ще зі школи, але за допомогою нього важко фотографувати, є постійний ефект «зіпсованого кадру». А коли з’явився цифровий, цей ефект зник, можна було робити безліч кадрів. Крім того, у середині 2000-их я захопився редагуванням Вікіпедії, а там, роблячи дописи, бажано ілюструвати їх світлинами. А для того, аби щось якісне написати, потрібно знати, що фотографувати, як описати тощо. Доступ до інтернету вже був. Так і почалось. Спочатку кілька днів готуєшся, знаходиш максимум інформації про місто, містечко чи село: цікавинки, пам’ятники, музеї. Щось знаходив у бібліотеках. Дуже часто про щось дізнаєшся вже на місці, з розмов. Пам’ятники випадково побачити можна. Нещодавно мене запитали, як я зумів потрапити до музею «Вільшанська світлиця» на Черкащині (це стилізована старенька хата). Дуже просто. Знав, що у цьому містечку є такий музей. Крім нього, у місцевому будинку культури був ще краєзнавчий. Зайшов клубу, у першої ж працівниці запитав про краєзнавчий музей, який вона із задоволенням показала, потім взяла ключі й провела до «Світлиці». Нічого складного просто варто запитати. На початках важко орієнтувався на місцевості. Смартфонів та навігаторів тоді не було. Зате були супутникові знімки в інтернеті. Отак дивишся, орієнтуєшся, намагаєшся знайти центр, якісь будівлі, знаходиш адреси в тих же телефонних довідниках тощо. А на місцевості вже відновлюєш те, що залишилось у голові. Зате раз побачивши це на місцевості, запам’ятаєш назавжди. Саме тому я не люблю організовані екскурсії. Так ніколи нічого не запам’ятаєш. Йдеш і бачиш лише те, що тобі хоче показати екскурсовод. А інколи хочеться зайти до якогось двору і побачити те, що у путівниках ніколи не зустрінеш. Також хочеться мати враження про саме місто (транспорт, загальну архітектуру, інколи поговорити з випадковими людьми, придбати місцеву пресу, краєзнавчу літературу). Так складається враження про місто, а не лише про кілька музеїв чи пам’яток.

Важко створити рейтинг подорожей, бо важко порівняти умовний Київ чи Харків з якимось невеличким селом. Проте «сільські подорожі» найбільше запам’ятовуються саме природою. Я намагаюсь завжди пішки «мандрувати» (трохи пафосне слово, на мій погляд). Крім надзвичайних краєвидів, можна побачити, наприклад, якусь стару закинуту радянську заправку чи старовинний голландський млин. Буває в око впадають  незвичні кадри. Яка-небудь хатинка на березі озера чи що-небудь подібне. Одразу пригадую слова своєї першої вчительки, яка нашим батькам завжди казала, що дітей варто заохочувати бачити красу навколишнього світу. Веде мама чи тато дитину до школи восени – варто показати красиве опале листя, навесні чи влітку – квіти. Варто зауважити, що я ріс на Донбасі в дев’яностих, коли ще не було комп’ютерів, а батьки мало проводили часу з дітьми: буквально заробляли на хліб). Тому моє покоління – покоління вулиці. А вона навчити  гарного неспроможна. Тому бачити навколишню красу – це один з методів позитивного виховання.

Дружина ставиться до моїх захоплень спокійно. Сама була не в одній моїй мандрівці. Проте я більше полюбляю ходити сам. Як мінімум, пройти до тридцяти кілометрів за день фізично не так легко, а обривати поїздку на пів-дорозі я не хотів би.

Вінниччина цьогоріч проводить Міжнародне Шевченківське свято. Розкажіть про свої відвідини шевченківських місць.

– Моя дружина народилася на Черкащині, в м. Корсунь-Шевченківський, але більшу частину дитинства провела у містечку Вільшана, що в Городищенському районі. А Вільшана на рівні з Шевченковим, Моринцями та Будищами входить до Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка». Тому ми мали можливість не один день провести у цих місцях.

Почну з Вільшан. Це містечко (колись районний центр) тепер Городищенського району. Тут колись знаходилася садиба управителя пана Енгельгардта, де у 1829 році Шевченко служив козачком. Зараз у селі є лише пам’ятний знак біля спеціальної школи-інтернату. Проте є два музеї: краєзнавчий (чи історії) та «Вільшанська світлиця». Є пам’ятник Максиму Кривоносу, одному з керівників козацьких повстань, які відбувались у тих краях. Для тих, хто мало цікавиться старовиною, варто зауважити, що з Вільшан походить родина Кличків. Тут мешкали прадіди відомих спортсменів, і пам’ятний знак перед однією зі шкіл у 2006 році відкривав сам Віталій Кличко. Одна з кімнат «Вільшанської світлиці» присвячена родині Кличків, де є, в тому числі, їх генеалогічне древо. Крім того, з села походять батьків відомого українського політика, юриста Сергія Головатого. Він доклався до будівництва деяких пам’ятників у містечку. На тому місці, де колись був пам’ятник Леніну, тепер стоїть дуже красивий молодий Тарас Шевченко. Мені розповідали, що коли вночі неочікувано знесли пам’ятник Леніну (ще на початку 90-их) один з місцевих дідусів, колишній кадебіст, вранці бігав зі своїм старим наганом по містечку і шукав винуватців…

Якщо їхати далі від Вільшан, то потрапимо до села Шевченкове Звенигородського району (раніше воно звалося Кирилівка). Тут центр заповідника, розташований сам літературно-меморіальний музей Тараса Шевченка. У селі є три невеликі пам’ятники молодому Тарасу. Якщо один з них розташований на території музею, то два інші на виїзді з села (у бік Вільшан та Моринців). Є стилізована хата часів дитинства Тараса Григоровича. Музей розташований на схилі, трохи нижче – могила матері Шевченка. Важко сказати, що музей чимось сильно вирізняється. Проблема літературно-меморіальних музеїв у тому, що за життя (тим-більше дитинства) героїв мало хто знає, що це буде визначна фігура свого часу, тому зберегти оригінальні речі надзвичайно важко. (У даному випадку пройшло двісті років!) Це також стосується музеїв діячів ХІХ сторіччя. Щось залишається у нащадків, але переважно формується аура того часу за допомогою речей, що їх передають до музею місцеві мешканці. Тому речі не обов’язково маєть належали видатній людині, але вони того часу, коли вона жила…

У заповіднику є дві пам’ятки, що безпосередньо пам’ятають Тараса Шевченка. Одна з них – хата дяка Богорського, де грамоті навчався юний Тарас. Це не стилізована хата, а саме та, у якій був поет. Зовні вона забудована своєрідним «акваріумом», через який досить гарно видно хату, але потрапити в середину, мабуть, надзвичайно важко. Вона знаходиться збоку від музею. Варто звертати увагу і на чудові ставки з фруктовими деревами, хати місцевих пасічників та інші цікавинки.

Вийшовши до центру, я побачив пам’ятник і спочатку подумав, що то… Ленін, але виявилось, що Шевченко. Але він настільки схожий на Леніна. Як зі старих анекдотів про заміну голови на пам’ятниках. Це була проблема більшості радянської скульптури на всіх заводах художнього лиття. Вони всі однотипні.

Варто звернути увагу на будівлю сільськогосподарського коледжу. Не в усіх районних центрах є такі великі монументальні споруди. Крім того, на центральному перехресті села розташована могила Тарасового батька, Григорія Шевченка. Дуже охайний вигляд має реконструйована сільська школа, так само у центрі села. Є кілька храмів, але то новобуди, не настільки цікаві.

На виїзді з Шевченкового розташований третій пам’ятник малому Шевченку – з ягням. Його вже викрадали. Це дуже погана звичка наших людей викрадати – пам’ятники. На метал, швидше за все.

Далі варто звернути з основної дороги до села Будищі. Одразу ж на розі ми побачимо старовинний, кінця XIX сторіччя, млин. Далі – неймовірні краєвиди, великі галявини біля підніжжя лісових схилів, де місцеві селяни пасуть худобу. У цих лісах колись проходили козацькі повстання, Коліївщина.

В селі є пам’ятний знак на тому місці, де стояла хата, в якій народився генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник. Ще через кількасот метрів – місцева школа, розташована у колишній садибі Енгельгардтів, де у 1828-29 роках служив юний Тарас. За школою –  відомий дуб, де, за переказами, Тарас ховав свої малюнки.

Тепер варто повернутися назад до млина на розі з основною дорогою. Там варто звернути до Моринців.

Проїдемо через невеличке селище (хутір) з цікавою назвою Шампань. Назва походить не від відомої французької області, а від імені управителя поляка Шампанського. У селищі є військово-патріотичний музей. На жаль, я до нього не зміг потрапити. Можливо, іншим разом.

Отож, ми в селі Моринці, де народився Тарас Григорович. У центрі села я звернув увагу на чумацьку хату. Проте вже тривалий час з нею проблеми. Вона не числиться на жодному балансі, фактично нічийна, тому організувати музей, проводити екскурсії неможливо.

Біля школи знаходиться меморіал Тараса Шевченка. Садиба Якима Бойка, надвірня комора, капличка, адмінбудівля, де можна придбати сувеніри. На схилі росте вишневий сад, закладений у 2008 році тодішнім Президентом України Віктором Ющенко та його сім’єю. Біля ставка є кілька цікавих дерев’яних скульптур старослов’янських вірувань, колодязь-журавель.

У центрі села можна побачити ще деякі пам’ятники: матері Тараса Шевченка, Чумаку, дерев’яні скульптури тощо.

Екскурсії проводять у музеї не лише української мовою. Приїжджає багато туристів з інших країн. Я і сам у Моринцях зустрів сім’ю з США.

Добратися можна автобусом. З Києва, Черкас, з навколишніх райцентрів ходять рейсові автобуси. Якщо потягом – то до станції Городище, а там – на автобус через Вільшани. Затримайтесь і у Городищі. Там варто відвідати музей відомого українського композитора Семена Гулака-Артемовського, небожа відомого байкаря Петра Гулака-Артемовського. Він народився у цьому місті. Крім того, був одним з найближчих друзів Тараса Шевченка, тому і про Тараса Григоровича у тому музеї можна дізнатися багато цікавого.

Зрештою, відвідини Шевченківських місць надзвичайно захопливі. Вражень дуже багато. Саме після їх відвідин починаєш розуміти вірші Шевченка про красу рідного краю. Взагалі, Черкащину я вважаю одним з найпрекрасніших місць в Україні.

– Ви побували в багатьох краєзнавчих музеях України. Які  з них сподобалися найбільше? Які хотіли б побачити?

– У багатьох музеях є свої родзинки. Однак якщо питання йде про саме краєзнавчі музеї, то тут фантазії не так легко проявитися. Більшість краєзнавчих музеїв існують з радянських часів, тому їхня структура досить однакова: місцева флора і фауна, різноманітні знахідки археологів. В обласних музеях є середні віки, нові віки тощо. Обов’язковими відділами радянський період та часи Другої світової війни. За часів Незалежності історія була частково переглянута, тому з’явилися згадки про УПА, голодомор і репресії. А останні кілька років почали з’являтися експозиції про російсько-українську війну, бо в кожному регіоні є загиблі.

Окремо виділяються художні музеї, галереї. Це складніше. Бо зі скелетом мамонта чи старовинною шаблею все досить зрозуміло. А от щоб зрозуміти витвори сучасного мистецтва, потрібно самому бути непересічною людиною.

У літературно-меморіальних музеях завжди варто відчувати ауру людини, якій він присвячений. Наче ти сам опинився поруч з нею і переживаєш все її життя! Тут часто працюють не просто наукові співробітники, для яких історія буває просто наукою. Ці люди просто захоплені своєю роботою, і їх важко зупинити, коли вони проводять екскурсію. У таких музеях екскурсії не часто бувають платними. Екскурсоводи, керівники самі з величезним задоволенням проводять відвідувачів. Пригадую працівницю кімнати-музею Василя Симоненка у редакції газети «Черкаський край». Вона з таким натхненням читала напам’ять вірші поета, розповідала найменші подробиці життя!

– Ви сказали, що збираєте газети. Як з’явилося це хобі? Чи потрібні зараз друковані ЗМІ і як, на Вашу думку, їм виживати після реформування?

– Ще навчаючись у школі, почав збирати газети. Накопичилося десь пару тисяч. Зокрема, п’ятдесят газет і журналів з редакціями у Вінниці.

Друковані ЗМІ, звичайно, потрібні. І смерть друкованої газети у зв’язку з появою електронних ЗМІ передбачають так само часто, як колись передбачали смерть театрів у зв’язку з появою телебачення.

Ранкова газета (яких в Україні поки немає!) за філіжанкою кави – це такий самий ритуал, як вечірній похід сім’єю до театру. З часом газета буде такою самою престижною річчю, як наручний годинник, який багато хто не носить, бо є мобільні телефони. Газета – це ім’я, відомі і професійні журналісти, дуже професійні матеріали тощо. Тому я не вірю у смерть друкованих ЗМІ.

Інше питання щодо українського ринку зокрема. Тут більш складно. Українці не настільки звикли платити за інформацію. Телебачення – безкоштовне, новинні сайти – також. Газети багато років також коштували копійки. Рекламний ринок дуже маленький, у зародковому стані. А всі ці перманенті економічні кризи, війна! Перше, що роблять великі рекламодавці, – скорочують рекламні бюджети. І виходить, що ЗМІ фінансувалися або багатими бізнесменами або державними чи місцевими органами влади. Бізнесмени сприймають ЗМІ не як бізнес, а як піар-службу. Органи влади – так само, частіше. Хоча у останньому випадку, частенько є змога непересічним цікавим людям друкуватися у газетах.

Роздержавлення ЗМІ – дуже болісний, але так само необхідний процес. Особливо це стосується місцевої влади, де міський чи селищний голова не має і не прагне по-іншому донести свої думки до містян. Витрачати власні кошти, аби друкувати свою газету… Навіщо? Можна ж використати міський бюджет. І тому у нас всі районки мають інколи (перед місцевими виборами особливо) більше політичної реклами (у різному вигляді: привітання, опитування чи звичайна «джинса»), ніж деякі офіційні партійні видання. Переконаний, що значна частина газет просто закриється (дехто зі знайомих мені редакторів так відкрито і говорив). Хоча знайдуться обхідні шляхи, різноманітні інформаційні договори тощо. Проте більшість видань вперше опиняться в великому океані капіталізму, доведеться виживати. І зараз деякі редакції мають по одному чи два співробітники. Як театр одного актора у Дніпрі! Редактор, журналіст, бухгалтер, коректор, прибиральниця у одному обличчі. А цей хист знадобиться у майбутньому…

Проте я оптиміст. Так, ми отримаєм набагато менше видань, проте вони повинні стати на порядок цікавішими (а не лише програма-реклама-агітація). Ну, і чекаємо, доки українці зрозуміють, що якісна і корисна інформація повинна коштувати грошей, а не бути безкоштовною.

– Що можете сказати про стан краєзнавства в Україні?

– Якщо висловитись про тренд – він позитивний. Тобто цікавість власною державою з кожним роком збільшується. Хоча на мене інколи ображались деякі працівники музеїв, проте я вважаю, що ще досить мало молоді ходить тими ж музеями самостійно. Зазвичай класами водять. А я пам’ятаю себе у шкільному віці. Хіба багатьом із нас дуже хотілося відвідати музей?! Куди цікавіше – пограти в футбол (нині на комп’ютерні ігри) чи просто побігати вулицями… Крім того,  екскурсовод, як і вчитель повинен бути за покликанням, повинен зуміти зацікавити кожну дитину. А це не так часто трапляється…

Але якби було все погано, то нові музеї не відкривались би. А вони відкриваються постійно. Інше питання, що нові музеї – більш інноваційні, новаторські. Хай мене пробачать, не вкриті нафталіном.

Окремо хотілося б побажати, аби у нас активніше розвивався сільський зелений туризм. Тут можна поєднати вивчення історії місцевості, звичаї, звичайний комфортний відпочинок на природі і, звичайно, розвиток села.

– Найцікавіші місця на Вінниччині…

– На жаль, Вінниччину ще добре не дослідив. Досить тривалий час доглядав за своєю бабусею. З того, що варто всім відвідати (крім, Вінниці звичайно), – це Браїлів. Музей Чайковського знаходиться на території красивого парку зі штучними озерами та милими пішохідними мостиками через них. Крім того, у маленькому містечку з десяток культових споруд. Є відреставрований костьол, жіночий монастир, кілька православних храмів, колишня синагога в центрі. На цвинтарі таровинні сімейні склепи, що їх поляки досі доглядають. На річці Рів, що тече через містечко, дві дамби з водосховищами, старий водяний млин.

У містечку Тиврів мене вразив палац панів Ярошинських. Особливо незвично виглядають ворота з тильної сторони. Важкі мури та похилені ворота. Я був взимку, тому це місце мені здалось дуже вдалим для зйомок фільму жахів. Звичайно, знаю і про Бар, і про Хмільник, і заповідник у Буші та ще десятки місць, що маю відвідати.

Останнє (болюче!) питання – Донбас…

– Я виріс на Луганщині. Сєвєродонецьк трохи відрізняється від типових міст Донбасу. Там немає шахт – хімія. Недарма трикутник Лисичанськ-Сєвєродонецьк-Рубіжне колись хотіли об’єднати у одне місто – Менделєєвськ. Шахтарські міста набагато гірше почувають себе економічно. Там порожні багатоповерхові будинки стояли ще задовго до війни. Молоді люди за освітою завжди намагалися виїхати за межі Донбасу. У мене з класу у ліцеї, мабуть, три чверті виїхали назавжди з рідного міста: Харків, Київ, хтось далі. Тому населення досить швидко скорочувалось. Якщо у 1989 році Луганськ перевершував Вінницю за чисельністю населення ледве не в півтора рази, то в останні роки показники майже зрівнялися. П’ята частина Луганська просто виїхала. А  це великий обласний центр! Що вже казати про маленькі міста, де шахта, що її закривають, годувала все місто. Навіть стотисячний Лисичанськ, що поряд з моїм рідним Сєвєродонецьким, не має жодного значного підприємства, що бодай трохи працювало б. Содовий завод, один з двох, що були в Україні (другий зараз в окупованому Криму), на якому працював Сосюра, де поряд зберіглися справжня бельгійська забудова (за яку нещодавно місто отримало премію від Короля Бельгії), зруйнований вщент. Рекультивація не проводилася. Величезна територія заводу поруч з оспіваною Сосюрою Третьою ротою виглядає, наче останній місяць її безперервно бомбили. Величезний нафтопереробний завод, що належить росіянам, кілька років законсервований і не працює. Два склозаводи та інші також не працюють.

Проте, з іншого боку, проукраїнськи налаштованих людей, навіть попри значну їх міграцію після початку війни на захід, залишається досить багато. Учні з Луганщини неодноразово вигравали міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика. Я сам сім років навчався у російськомовній школі, а потім перейшов до україномовного ліцею і учні досить легко перейшли на українську мову освіти. Це не складало жодних проблем. Серед проукраїнських мешканців Донбасу побутує думка, що легко бути україномовним українцем у Львові, який вважає себе українським П’ємонтом. Побудь ним у Донбасі, де за українську мову інколи можна було отримати дуже неадекватну відповідь!.. Але, наприклад, міська організація Руху в Сєвєродонецьку збирала на свої заходи не менше учасників, ніж у півторамільйонному Харкові. У Сєвєродонецьку ще з радянських часів є єдиний у східній частині України пам’ятник Івану Франку…

Дуже часто плутають географію Луганської і Донецької областей. Фактично Донбас – це та територія, що зараз знаходиться під окупацією. Північна частина Луганщини, лівий берег Дінця – це Слобожанщина, це степи. В той же час південь Донеччини – Приазов’я. Ні на Слобожанщині, ні у Приазов’ї нема шахт за невеличкими винятками (припустимо, у Кремінній, що на лівому березі Дінця, були шахти). Міста і містечка півночі Луганщини не такі зросійщені, там побутує так званий суржик, що ним розмовляють у багатьох регіонах України. Для підтвердження можете подивитися кілька випусків новин обласного телебачення, що зараз транслює з Сєвєродонецька. Там багато сюжетів з районів… Послухайте, якою мовою розмовляють пересічні мешканці! Молодь взагалі дає інтерв’ю майже чистою українською мовою.

Так, там зараз дуже багато проблем, проте суспільство, держава існує саме для взаємодопомоги. Закарпаття постійно потерпає від паводків, хоча ліси у горах вирубує саме місцеве населення, північ Волині і Полісся зараз потерпає від шукачів бурштину, і копає саме місцеве населення. Кожна частина України має свої проблеми, винуватцями яких є ми самі, – складна економічна ситуація, безвихідь у житті людей, невмінні перелаштуватися під сучасний стиль життя. В радянські часи за всіх думала партія. Тому ми не маємо права, якщо ми єдине суспільство, нація, народ (як кому подобається) кидати тих, хто десь помилився, десь не зміг знайти інший шлях. Держава (а це уособлення всіх нас) повинна допомагати, як і у проблемах підтоплень на Закарпатті, так і у проблемах видобутку бурштину, так і у наслідках війни на Донбасі. Хоча, звичайно, ніхто не повинен знімати питання вини лідерів як сусідньої з нами держави, так і багатьох наших можновладців, як були провідниками початку війни.

Розмову вела Валентина Буздиган

залишити коментар

Create Account



Log In Your Account