ЗАГУБЛЕНІ (КРИМІНАЛЬНО-СЕЛЯНСЬКА ДРАМА)

ЗАГУБЛЕНІ (КРИМІНАЛЬНО-СЕЛЯНСЬКА ДРАМА)

Дуня була доброю роботящою дівчиною. Така, щоб вийшла заміж, була б хорошою в домі, гарною матір’ю дітям. Та ніхто із сільських парубків і гадки не мав сватати її, бо, щоб хто й надумав таке, усе село осміяло б. Бог дав Дуні добре серце, та зобидив вродою. Була вона негарна й лицем та поставою, і з цього збиткувалися всі, часом навіть статечні дядьки й тітки. Батьки навіть напівжартома-напівсерйозно казали шалапутним синам:

– Будеш ґедськатися – оженю на Дуні, на вікна у твоїй хаті собаки брехатимуть.

Ще малою її дражнили криворотою, косоокою, не приймали гратися в компанії, зобижали, били. Часто з пасіння Дуня приходила зарюмсана.

– Що таке, дитино?! – турбувалася мати, підстаркувата селянка з вічно обпаленим лицем.

– Щи… щипав мене Пе… Петрик, знову грудкою по спині… кинув, – ковтаючи сльози ледве вимовляло дівча.

Мати, по-вуличному її кликали Тоською, зчорнівши на виду, як гроза, марно намагалася вловити прудкого розбишаку Петрика, щоб добре нам’яти вуха. Як ураган, хлопець помчав сільським путівцем, махом перескочив тин і тільки благенька сорочина полопотіла городами.

– Ось пожди, халамиднику, – репетувала Тоська. – Ось пожди, батькові розкажу!

Тим часом корова й теля Петька-халамидника зайшли в сусідський город.

– Ох, невірної душі пастухи! – як Пилип із конопель, вискочила ще вертка, як брава молодиця, баба Настя Кулішиха. – Куди, бісова кров, гичку хапаєш?!

Баба кумедно погналася з лозинкою за телям, а тим часом капосна хитра корова, залишаючи на пухкій, тільки-но сполоній грядці, здоровенні ступаки, похапцем хапала ніжну бурякову гичку. Корова відступала з городу, ніби добре організована й навчена армія противника, залишаючи по собі «спалену землю», тобто голі ділянки там, де тільки що росли буряки.

– Ой лишенько мені з цією скотиною! – репетувала баба. – Щороку остаюся без буряків через тих клятих голоштанних пастухів!

Петрик визирав із кущів верболозу, що ріс за бабиною грядкою. Корова вийшла із грядки, пішла далі путівцем, теля побрело за нею. Вони дорогу додому знають. Ось малий зараз наздожене худобу, щоб баба Настя не бачила, не впізнала його. А хіба вона знає, чия корова? А за Дуню батько, як почує, хіба полає, а бити не буде.

І справді, батьки не карали своїх дітей за те, що вони збиткувалися з бідолашної дівчинки. І тільки й жалості їй було, що материна жалість, і тільки й любові, що мамина любов. Погладить Тоська зашерхлою, грубою від вічної селянської роботи русу голівку Дуні, змахне слізки з личка, притулить до грудей, заколиха як маленьку. А в самої сльози на дитяче платтячко – кап, кап. Гарячі материні сльози. У кого дочці вдатися гарною, як і мати не красуня, і той солдат, якого вона прийняла на постій (багато їх на початку війни переходило селами, шукали пристанища) удався рябим та витрішкуватим. Але добрий був чолов’яга, і жити б можна з ним по-людськи, якби не війна. У німецьку окупацію справно хазяйнував у дворі і її не зобиджав, дитину любив. А прийшли наші – як забрали, то й слід прохолов. Чи на фронті його вбито, чи судили, Тоська не знає. Таким коротким було її жіноче щастя, і як не дивно, а дала його війна. Дала та й забрала, а дитя ось мучиться, цьковане лихими людьми.

Коли Дуня підросла, ходила на роботу в ланку. Трималася старших жінок, бо була сумною і відлюдькуватою. Спустіла її невеличка хата, як відійшла у вранішній світ мама. Тепер довгими осінніми й зимовими вечорами не два віконця блискали в її оселі, а тільки одне – Дуня в мамину кімнату рідко коли заходила. Бо як тільки зайде – плаче. Ось стара мамина картата хустка, геть витіпана-витерта, підбита міллю. Її нікому не віддаси, як новіший мамин одяг, от і висить тепер на бильці ліжка. Так, як мама колись повісила, так і висить. У ту хустку ненька кутала її маленькою, Дуня це пам’ятає. І ще дрібніше капають сльози при згадці за ті наче й недавні часи, дуже стискається серденько, тріпочеться, як ластівеня. Он ходики висять над ліжком, мама завжди на них дивилася. Дуня про час дізнається по радіо, яке безперестану тарабанить у хаті. Радіо будить її на роботу. О п’ятій годині ранку місцевий «диктор» Василь читає наряд (у селі своя радіоточка), потім «говорить Київ», за якусь хвилину артисти співають гарних українських пісень. Мама під цю музику готувала їсти, а Дуня який день варить собі суп, а який обходиться шматком хліба з цибулею. Кому його варити? Самій не дуже їсться. Проте господарство жінка тримає – і свиней, і птицю, бо треба ж чимось клопотатися. І в хаті, і в дворі господарює добре. Тин гарний – найняла плотників, щоб поставили, хату старий покрівельник Федір перекрив. Як яка копійка «зайва» заведеться, Дуня кладе на ощадкнижку. Бо куди ті гроші дівати? Люди кладуть, то й вона кладе. Тільки люди збирають то на весілля дітям, то на мотоцикли та машини, а Дуні це ні до чого. Гірко їй від того на душі, та що поробиш – судженого конем не об’їдеш.

Отак і сходили потроху роки, у мовчазній праці та тихій печалі. Нікого ця незавидна жінка не займала. Жила собі як могла, але й тепер, як у дитячі та юнацькі літа, стала притчею во язицех. Селу чогось надумалося її будь-що видати заміж. Просто так, заради потіхи. Жінки, із якими робила в ланці, заводили глузливі розмови про сватання, радили в женихи то дивакуватих, то старих, а часом і слабоумних зі свого села й сусідніх. У цю недолугу розвагу включилися також чоловіки й іноді, «по п’яному ділу», влаштовували «сватання» – привозили до Дуниних воріт якогось п’яничку. Жінка таких непроханих гостей стрічала коцюбою, хрестила всіх, хто попаде під руку. Та п’яні дядьки з цього тільки реготали, а потім ще довго кепкували з недоладного «жениха».

– Що, Дуня гарбуза винесла? Бж, бж, бж… – аж за живіт хапався витівник Петро, той самий Петько-халамидник, що малим щипав Дуню і кидав по ній грудкою.

Тепер, у свої тридцять п’ять літ, він уже не здавався вродливим: кошлаті брови нависали над важкими повіками, червоніло на морозі брязкле лице. Петро дружив із оковитою, проте розуму не пропивав, вважався в селі гарним господарем. Дуня, вдивляючись у захмелілу пику Петра, дивувалася, як вона ще могла закохатися в нього (а було таке в дівочі літа), плакала ночами через оце опудало й падлюку. Тепер, якби придивитися ліпше, то Дуня виглядала привабливішою, ніж Петро і його підленькі дружки.

Та чоловіча компанія не відступала, узялися за «сватання» всерйоз. От надумалося їм видати заміж Дуню та й годі. Заради потіхи. У ту пору якраз у сусіднє село з тюрми прийшов п’яничка, робив він там у колгоспі спочатку їздовим, а згодом різноробочим. Забрали в Пантєя (так його звали) коні, бо блудили вони по всім селі, поки горе-доглядач спав у бур’янах чи в заметі. Хто інший, щоб так пив, узимку замерз би, а Пантєя ніяка халєра не брала. Не було такої калюжі, будь-якої пори року, щоб він у ній не викачався. Було лежить, чоботи у хвосі, весняна вода шумить, а він хропе. Виспиться, устане, віскряки висякає і теліпається додому, досипає в нетопленій хаті. А на ранок із вивода дим курить, хазяїн виходить на поріг посмалити цигарку: хоч і зарослий, із пошкрябаною пикою, так зате в сухому й чистому. Одежа про запас у Пантєя завжди є. А здоров’ям Бог нагородив його добрячим. Правду люди кажуть, якщо Всевишній чогось не додасть, то чимось надолужить.

Ніч перед Різдвом була морозною, зоряною. Як біле застигле море, вкрило село й довколицю снігом, тільки ліс і хати чорніли острівцями в цьому морі, а вогники в хатах мріли, як жовтувате й тепле світло в каютах кораблів, що подорожували по безкінечних океанічних просторах. І над усім цим небесне сплетіння вигравало феєрверком зір, навіваючи таємничість і задуму. Тільки всієї цієї небесної і земної краси не бачили ні підпилий Петро, ні його теж п’яненькі дружки. Ніч перед Різдвом для них – привід для розваг, нагода «чесно» випити й погуляти. Аякже, празник. Петро ще ввечері попросив у завфермою коні, буцім до родичів з’їздити. Той дав без зайвих балачок, бо Петро завжди задарма оре йому грядку. І гарно оре, не те що деякі. Він хоч і п’є, та розуму не пропиває. І хазяїн. От дядьки й вирушили в сусіднє село до Пантєя – висватати його за Дуню.

Пантєй уже так хильнув оковитої, що і язиком не поверне. Як під’їхали коні до його благенького тиночка – стояв, хитався на порозі, як морський вовк у шторм на палубі корабля. У хаті за столом, де височіла лише трохи недопита пляшка бурячанки та валялися недогризки, спав його товариш, уткнувшись носом у надкушений кислий огірок. Прибульці весело загомоніли:

– Бач, як люди гуляють! Отак треба! А ми ще голодні і тверезі.

Хлопці кепкували самі з себе, бо вдома теж непогано «заправилися», тільки що на морозі вихекали, голови просвітліли.

– То наливай, – по-панібратськи обіймаючи Пантєя за плече, покосив поглядом на пляшку Петро.

– Ну, ри-и-бята, це всьо, шо єсть, – прохрипів Пантєй.

– А що ж так слабо? – зареготали дядьки. – Що у вашій Кисломордівці горілки не женуть?

Аж хата здригнулася від реготу. От видав Петро! Як влучно «перехрестив» село!

– Та… ето… повечеряли… понімаєш… и… – мямлив Пантєй, злегка переминаючись із ноги на ногу.

– Ладно, не! – махнув рукою Петро. – У нас своя є. І горілка, і закуска, ще й гарна дівка на приміті. Що ти оце, Пантюша, сам думаєш? Ми тебе до такої молодиці повезем – ух!

Дружки пирскали в кулак.

– Так, давай, збирайся, – розпоряджався Петро як у себе вдома. – Брий пику, вдягай костюм… Є костюм у тебе хороший?

– Та… Єсть…

– Ну, давай, одягай.

– Ви чо – серйозно, рибята?

– Канєшно серйозно, давай, вєсєлей. А ти, браток, навєрно, піднімайся, – розбуркав Петро п’яничку, що сопів над огірком. – Давай, давай – лавочка закрита. Тут не ночлєжка. Отак, отак, топай, топай. – Петро напнув сонному на голову облізлу заячу шапку, поштурхав його до дверей.

Зачіпаючи ногу за ногу, чолов’яга дибав, сопів, тріщив невидющі очі. Та вдихнувши морозного повітря, рішуче повернув назад.

– Е, куди, – пригальмували чоловіки, – це не ваш вагон!

Компанія явно розважалася, збиткуючись із п’яного. Виручив Пантєй, як господар.

– Та хай іде в хату. Ще змерзне. Давай, Васьок, на лежанку.

– Ти бач – п’яний, а не дурний, – дивуючись, перемовлялися між собою чоловіки. – Такий не пропаде! Ну ладно, Пантюша. Давай, главноє, шоби костюмчик сідєл. Маладца.

Трохи протверезілий Пантєй одягся, Петро бризнув на нього тройним одеколоном («о, красавєц!») і всі рушили до дверей.

– Підождіть! – Петро зупинився. – Треба по чарці випить. Так не годиться. Щоб удалося.

Хтось побіг до воза, приніс сулію, закуску. Тепленько компанія засіла за столом. Ніби вже й забули, чого приїхали. Пантєєві новий хміль на старі дріжджі дав так, що він уже майже куняв за столом.

– Так, баста! – обвів посоловілим поглядом компанію Петро. – Попандупало в нормі, їдем на сватання на Гончариху.

П’яний Пантєй і справді трохи нагадував популярного кіногероя – із чорними вусиками, у костюмчику «як на мене шитому» і дебільно-хитренькою посмішечкою.

У дорозі «сватальники» ще «булькнули» так, що «жениха» геть розвезло.

– Що з ним робить? – почали радитися хлопці.

– Давай Дуні під двері поставим, як стовпа! – порадив хтось із компанії.

На тому й порішили.

Дуню розбудив шум, хропіння коней. Петро впритул під’їхав до тину. А од тину до хатнього вікна було близенько, і жінка, схопившись із постелі, побачила у вікні конячу голову. Відразу здогадалася, що то чиїсь викрутаси. Спаленіла від образи і гніву. «Усе дуріють! Ні празника нема їм, нічого. Що за люди? Що я кому заподіяла, кому я мішаю, що дихать не дають?..» – точила гірка думка нещасну. Дуня натягла на себе кофтину, накинула фуфайку, напнула хустку. Тим часом чоловіки виставили п’яного як чіп Пантєя під ворота й дали драла.

– Безсовісні! Лихої години на вас нема! – сварилася навздогін Дуня.

Та із саней долинав лише регіт, а коні, «підігріті» батіжком, мчали засніженою сільською вуличкою.

Пантєй звис на воротах, підняти голову було йому вже несила.

– Я… не… вину-ват… – хрипів, – то вони… Я… додому… – п’яний борсався на кілочку штахетини, яка пришпилила йому сорочку.

Із бокової кишені стреміла заткнута кимось із витівників паперова червона квітка. Мороз брався дужче. Дуня поглянула на розхристаного чолов’ягу, що хитався на штахетині. Поголений, наодеколонений, у чистому костюмі він був схожий на дядька, що черезчур «погуляв» на весіллі. Досада і злість змінилися в Дуниній душі на сміх і жалість. Пантєй кумедно винувато бликав повіками, загрубілими шершавими пальцями мацотів напнуту на штахетину сорочку, малесенький клаптик тіла виглядав із-під неї. Отой малесенький клаптик чоловічого тіла так зблизька Дуня бачила вперше й незрозуміла тривога вкралася в її груди. «Ну що з ним робити? – пульсувала думка, – замерзне ж… У хаті він мені не нужний, але хіба ж залишиш чоловіка на морозі, гріх». І ще бентежив жінку отой малесенький шматочок голого тіла, такого беззахисного й неприкритого, як її нещасна доля. Дуня підійшла до воріт, відчепила сорочку зі штахетини.

– Чого очі вилупив? – гарикнула спересердя. – Марш у хату, переночуєш, а рано щоб і слід твій прохолов! П’янюга!

Пантєй і радий би ступати, та геть не тримають ноги. Він простяг руки, намагаючись ухопити Дуню за плечі.

– О, лишенько!!! Наказаніє Господнє! – Дуня мусила притримати непрошеного гостя, щоб не впав.

Тамуючи подих, довела його в хату.

– Так… Ліг отам коло груби! І нишкни! Хай тільки заворушися, то так коцюбою й огрію!

Пантєй без сил повалився долі й за хвилю захріп. Голова одкинулася назад, розхристана сорочка оголила живіт. Вузлуваті обтатуйовані пальці ворушилися у сні. Дуня дивилася на цього чоловіка, який неждано-негадано опинився в її господі і ставало ніяково. Уперше вона наодинці з чоловіком, хай і п’янючим як чіп. Дуня не відводила погляду від його постаті. Тисло непевне передчуття, що оцей чоловік зостанеться в її хаті на все життя, що доля вже зв’язала її з ним своєю чорною ниткою. У це вірити не хотілося, але ж передчуття, передчуття… Із ним нічого не вдієш… «Душа чує, та не скаже», – так говорила колись мама.

Дуня, сівши на ослінчику й підперши щоку долонею, так ні на хвилю і не заснула до ранку. Усе згадувала, що мама розповідала про її тата. Він теж одного дня з’явився, як сніг на голову, до її хати, обірваний і нещасний. Так то була війна. І тато п’яничкою не був. Мама згадувала, він добрий був і роботящий. Її маленькою на руки брав. Дуня цього не пам’ятає. І тата зовсім не пам’ятає – так, тільки руки простягнуті й ніби зелена сорочка чи фуфайка, щось таке. Вона й говорити ще не навчилася, як тата забрали.

Од порогу тягло холодом. Зашаруділо в сінях, закукурікав півень. Дуня на зиму кури забирає у прибудову коло сіней, раніше то була комірчина. І птиці не так холодно, і їй якось веселіше – наче не сама в хаті. Півень заспівав ще раз. Ранній ранок. У вікні синюваті сніги та зорі блищать. Десь удалині собаки брешуть. Мороз лютий. Пантєй перестав хропіти, заворушився, скрутився у клубочок. Дуня глянула в його бік. Злість і досада в її душі вже вгамувалися, а на їх місце вкралася споконвічна жіноча жалість. Жінка завжди жаліла чоловіка – воїна, подорожнього, хворого, покинутого. «Ось і в нього, – несподівано для самої себе подумала Дуня, – теж десь є чи була мати, і вона переживає за нього чи переживала. Як її мама за неї. То для людей він п’яниця й непотріб, а для матері – дитина, серце неньці болить. А за непутнього болить ще більше. Дуня встала з ослінчика, пішла в мамину кімнату, зняла з ліжка подушку й ковдру. Обережно вкрила, а як клала під голову подушку, то руки їй тремтіли, а тіло колотилося, як у пропасниці. Жар ударив у голову, і Дуня підійшла до морозного вікна. Крізь легенький візерунок пробивалося світло місяця. Півень кукурікнув ще раз, спросоння заворушилися, закокотіли курочки. «Ну що мені з ним робити? – сумно міркувала Дуня, глянувши на сплячого прибульця. – На ранок усі в селі знатимуть. І так проходу не дають, а це геть задражнять…»

Переливаючи думки про свою нещасливу долю, Дуня незчулася, як задрімала. Розбудив її косий сонячний промінчик. Кинулася. Ураз згадалася до дрібниць нічна пригода. Укритий ковдрою Пантєй спав. Дуня вже ступила крок, щоб розбудити й вигнати його, та чогось не насміла це зробити. Дивно, але з тих пір, як цей п’яний з’явився в її хаті, не хотілося залишатися самій. Як ураз гірко стало, як важко живеться відтоді, як померла мама! Одна-однісінька у світі, і пожаліти нікому, тільки збиткуються кому не ліньки. І з нього, либонь, теж. І Дуня надягла фуфайку та валянки, пішла надвір по дрова – треба розтопляти піч. Потім води нанести, поросятам дати, курям. Їй сьогодні навіть весело хазяйнувалося, а все через те, що хоч якась жива душа в хаті є. Чудно було Дуні! Сама себе не впізнавала.

Пантєй нарешті прокинувся. Він не зразу зрозумів, чого в його хаті вештається якась молодиця. Тоді додивився, що це ніби не його хата. Згадувалися уривки вчорашнього вечора. Петро… Сани запряжені, він у костюмі… Сватання… Невже отак пожартували?

– Ти… Я зараз піду… – белькотав Пантєй. – Я не хотів…

– Ну да, ти підеш. А слави мені наробив. Тепер із мене люди тюкатимуть, – докоряла Дуня.

Ще вчора, забачивши зранку таке опудало в хаті, негайно погнала б коцюбою до воріт, і не замислюючись про те, що подумають люди. А зараз Дуні, тільки вона нізащо й сама собі не зізналася б, не хотілося, щоб цей чоловік ішов із хати. Доля, видно, вже чорними нитками все дужче зв’язувала їх обох – таким вузлом, що повік не розплутаєш. От і кажи тепер, що кожен хазяїн своїй долі… Як коли – буває й навпаки…

– То що мені робити? – облизав пошерхлі губи Пантєй.

– Не знаю. Як тобі совість велить. Якщо вона в тебе є.

– Як тебе звуть?

– Дунею.

– А мене Пантєєм. Може, приймеш у приймаки?

– Як пити покинеш – прийму. А як п’яничитимеш – вижену, як пса шолудивого.

– Я – ні! – Пантєй зробив рішучий жест рукою, аж похитнувся. – Я роботящий, сама побачиш.

– Побачим, побачим, – Дуня ледь посміхнулася.

Чудний цей волоцюга був у пом’ятому празничному костюмі, із брязклим лицем, вусиками сторчма.

Пантєй і справді на деякий час покинув пити. Другого дня пішов до своєї хибари, забрав жалюгідні пожитки (потерту валізу з сякою-такою одежиною), запер двері на замок і надвечір прийшов до Дуні. А ще через день з’явився на ферму: виголений, тверезий і попросився на роботу.

– Будеш поки що різноробочим, – розпорядився завфермою Микита Пилипович. – Бери он, поможи хлопцям від телят вичищать.

– О, у нас новенький! – зрадів вичищальник у зализаній чорній вушанці, звали його Cеменом. – Курить є?

Пантєй підійшов, поручкався з усіма, дав цигарку Семенові.

– У прийми до Дуні пристав? – хихикнув щербатими зубами Грицько.

– Чого іржеш, як жеребець? – осадив його статечний сивовусий дід Панько. – Дай людині роздивитися.

– А що тут роздивляться, рибята? – розвів руками Пантєй. – Тут всьо ясно: бери побільше, кидай подальше, оддихай пока летить.

Усі дружно розсміялися – свій чоловік, розуміє, що до чого.

– А вступне коли? – забігав хитренькими очицями Семен.

Грицько теж радий здерти з новачка вступне, лише дід Панько поставився до цього байдуже. Він як не чув, повернувся до купи гною, зашкрябав вилками в риштаку.

– Так, хлопці, перекурили й до діла, – підійшов до вичищальників завфермою. – Тут гори ще й свинарник не чищений з учора.

В обід Пантєя чекав ситий борщ, такого він хто зна й звідколи не їв. Горілка в Дуні була, але вона й гадки не мала пригощати чоловіка в будень. Пантєй і не просив. Та йому й не хотілося випити – так гарно було в теплій хаті, такий добрий борщ, каша з м’ясом ще й чашка гарячого молока. Оце так обід! А без чарки можна обійтися. Він подякував жінці за наїдок, легенько пригорнув, хотів і поцілувати, та засоромився. Вони ще не звикли один до одного.

Сімейне життя Пантєєві сподобалося більше, як бурлакування. І Дуня вперше за багато літ, може вперше в житті відчула себе щасливою. Сусідки, правда, без угаву торохтіли про те, що вона прийняла приймака. От новина так новина – усе село гуде! Як Дуня приходила до криниці, куткові молодиці багатозначно переглядалися й глузливенько всміхалися. Але їй було байдуже. Тепер Дуня – жона, так само, як і вони. Не згірша від них.

Прийшов із роботи Пантєй пізно, уже затемно – добряче втомлений, але в очах сяяли іскорки тепла. Тепер замість обколупаної, закуреної хибари він мав теплу хату, у якій пахло свіжоспеченим хлібом, борщем, топленим молоком. Так, як колись давно в дитинстві, як жива була мама. І ще тепер була в нього жінка – чесна й чиста, не хвойда якась, приблуда на п’яну ніч.

Жінки в Пантєя досі не було. Усі путні молодиці обминали його, як лайно на стежці, гидливо морщачись, боячись замаратися. А як до якоїсь чіплявся п’яний – та грубо відпихала й лаяла так, ніби цебро помий на голову плескала. Пантєй не зважав, що Дуня некрасива. Він теж не князь – красне сонечко. Як то кажуть: «Дід рудий, баба руда, батько рудий, мати руда, і я рудий руду взяв, бо рудую сподобав…» «А молодиця вона видать хороша, душевна, – подумав Пантєй. – Друга б і в двір не пустила». Міркуючи так, дійшов до хвіртки, узявся за клямку. Дуня саме вийшла з сарайчика, давала поросятам:

– Щось сьогодні ти пізно. Роботи багато було? – обізвалася по-домашньому, зовсім так, як мати колись обзивалася.

А він, дуриголова, не слухав матері, сварився з нею. Ех, вернути б ті літа… Та не вернеш…

– Багато, – відказав так само просто, по-хатньому, без своїх зеківських викрутасів.

Спроквола глянув на обтатуйовані пальці. «От дурень, робити було нічого», – прошмигнула досадна думка.

– Весь телятник гноєм завалено. Ну, половину вже вивезли, решту – завтра…

– А я похазяйнувала. Пішли в хату, там якраз по радіо концерт передають. Ти любиш, як співають?

– Люблю, – відповів Пантєй, так аби згідно відповісти.

По правді кажучи, він не любив жіночих пісень під баян, це мама аж замре було, як почує, замилується. А Пантєєві більш до вподоби «Мурка», «Голуби летят над нашей зоной», «Гоп-стоп – мы подошли из-за угла». Під пошарпану гітару. Яке життя, такі й пісні… Збився геть Пантєй з пуття. Чи й стане на вірну дорогу? Правда, нібито вже став, але чи витримає нею йти, чи вистачить сили волі? У цьому Пантєй певен не був. Але й міркувати про це не хотів. Краще насолодитися спокоєм, теплом. Коли ще випаде таке щастя? Що там далі чекає на віку? Хто зна…

Після ситної вечері Пантєй перекурив у сінях і, зайшовши в хату, сів на ослінчик, задумався. Дуня вгадала тривожний настрій чоловіка.

– Ти щось може хочеш сказать, та соромишся?

Пантєй потупив очі:

– Ну й мудра ж ти! – щиро здивувався жінчиній догадливості. – Хочу сказати… Понімаєш, ти не подумай нічого такого… Випить мені не кортить, мені гарно з тобою… Я б і геть за горілку забув… Так хлопці… Кажуть, вступне завтра винось. Ну не я ж видумав ці чортові порядки! – чоловік від досади аж хруснув пальцями.

– Та через те журишся? Дам завтра півлітру й закуски, сама знаю, що треба. Як і ти чарку коли вип’єш – нічого не скажу. Тільки лишнього не пий. Я хочу, щоб як у людей. Щоб ти чоловіком був хорошим, а не п’яницею.

«Ну зовсім як мама говорить! Мабуть, усі на світі жінки однакові. Не пий, не пий… Воно й не хочеться зразу, а як зачепишся…»

А Дуні відповів:

– Та не буду, я ж тобі вже сказав, пообіцяв.

– Ну й добре.

Хор по радіо співав щемливу пісню про мамину любов. Але чи не вперше в житті Дуня не слухала пісні. Вона, усе наливаючись вогнем і тривогою, із потаємною надією глянула в очі чоловікові, ступила крок до бильця ліжка. Та тривога перелилася в груди Пантєєві, підкотилася клубком до горла й легенько зсудомила. Тремтячими руками він обняв Дуню і втонув у теплі її обіймів. А за вікном розгулялася метелиця. Тільки в хаті ніхто не чув завивання злющого зимового вітру й виводі. Хай собі гуде – свище скільки хоче, а щастя йому холодом не вигнати!

Уранці Пантєй із повною торбою пішов на роботу.

– Видно, гарно пригрів уночі, що так розщедрилася! – бовкнув, наминаючи домашню ковбасу, вилицюватий Семен.

Хмикнув, оголивши щербатого рота Грицько. Лише дід Панько, розчервонівшись від чарки бурячанки, тер шматочком сала шкуринку, тер, а тоді потроху кусав.

Пантєй змовчав.

– Собі наливай, – швидко показав на чарку Грицько.

– Я не хочу.

– Що, випить не дає? – єхидненько вищирився Семен.

– Сам не хочу, – потупив погляд Пантєй.

Йому й справді не хотілося ні чаркуватися, ні їсти, хотілося швидше прийти додому й намотнути гарячого борщу. А не всухом’ятку оце призволятися, на жолобі сидячи. Чоловік, щоправда, жував шматочок сала з хлібом, але то тільки для годиться.

– Ти, братон, їй із першого дня волі не давай, – повчав товариша по роботі Семен, – бо посяде так, що ти геть за віхтя в хаті будеш. Зразу покажи, що ти хазяїн. А то буде тут командувати, обізяна. Хай скаже спасибі, що заміж узяв, а то на її вікна тридцять літ собаки брехали.

– Що ти мелеш?! – розсердився дід Панько. – Її пиріжки тріскаєш ще й паскудиш!

– А при чом тут, дєд, пиріжки? – накостричився Семен.

– А при тому, що не пасталакай дурниць. І не приставай до чоловіка у вічі. Сам свій розум май.

– От і я за те, – піддакнув хитрий Семен, – бери й пий сміливо.

– Наливай! – сказав Пантєй рішуче.

– О, це по-нашому, – пораділи Семен із Грицьком, так, наче їм принесли ще одну півлітру.

Найбільше п’яниці не люблять, як хтось одбивається від їх гурту. Тоді вони навіть горілки «товаришеві» не шкодують. От «братство» так «братство»!

Випита чарка розтривожила Пантєєві душу. Захотілося ще, як завжди в таких випадках. «Ну чого я, дурний, почав?» – картав себе чоловік, відчуваючи, що довго не втримається, нап’ється. Але того вечора він таки пішов додому. За вечерею забув про свою пригоду, а жіночі принади геть вигнали ту краплю хмелю. Ну його, самий хміль! Гарно й без його жити.

Коли Фоса розлила свої води, Дуня відчула, що завагітніла. Від цього їй легко й радісно стало на серці. Ось уже не одна вона на світі, ціла сім’я їх тепер буде: батько, мати й дитя. Хто воно народиться – хлопчик чи дівчинка? Дуня хотіла дівчинку. Але як і хлопчик буде, то нічого. Її ж рідне дитя. Вона легенько провела себе по трішки вже тугенькому животі. Це нове відчуття додало їй радості. Хотілося заспівати так голосно й гінко, щоб перекрити шум знуртованої весняної води. Заспівати веселої, жартівливої:

«Як була я молодою преподобницею,

Червоніла фартушина під віконницею…»

Колись на якомусь весіллі, на ньому ще малою з матір’ю була, почула цю пісню. Запала в душу, що й сьогодні пам’ятає.

Пантєй тримався, не пив аж поки не настала посівна. До роботи чоловік був не ледачий, то завфермою перевів його в їздові. А весною почалося. Тому заволочи, тому посій… І в кожній хаті наливають. В одну хату Пантєй не зайшов, у другу. А в третій як засів, то коні ледве живого у возі на ферму привезли. Старі, слухняні в Пантєя були коні. Підійшли до стайні та й стали перед брамою, із надією дивлячись вологими очима: може, хто відчинить та розпряже?

Та ніхто не відчиняв. Доярки вже попоралися та й пішли додому, їздові давно своїх коней повипрягали, удома грядки садовлять, так само й завфермою. Нічні сторожі ще не поприходили. Та вони, сторожі, по правді сказати, не кожної ночі й приходять. Бува, якийсь із них нап’ється та ночує вдома. Усі вони старі літами й п’янички, хто ще на таку роботу піде? Коні стояли до запівночі, поки не прокинувся Пантєй. Перше, що він побачив – угорі ясний місяць. У лице холодно й голову тисне щось тверде. «Де це я?» – підхопився на лікті. І зрозумів, що спав на возі. У душі – що коти напаскудили. У голові шумить. Та що поробиш? Влип то влип, хіба вперше…

Устав із воза, відкрив браму, загнав коні, випріг. Коло жолоба лежала купка силосу, він її зранку накидав, щоб дати коням їсти. Тільки її вже витоптано, розкидано. Пантєй сяк-так вилками підібрав, укинув у жолоб. Смирна робоча худобина взялася жувати. Попередні хазяйни були не кращими, і коні за довгий колгоспний вік звикли до всього. У Дуні подушка як у воду вмочена від сліз. Догнала-таки її чорна недоля, не надовго від себе відпустила…

Пантєй притолопкався десь години в дві ночі.

– Де ж твоя совість, п’ятице ти п’янице? – заголосила бідна жінка, заламуючи руки. – І коли ви її, прокляті душі, нап’єтеся?!

– Та не ний! Як не такий, то піду…

– Підеш?! – аж вирвало Дуню. – А це на кого ти покинеш?! – ткнула собі в живіт. – Чи тобі однаково?!

Беззвучні, безсилі ридання стрясли її згорблену від розпуки постать.

Пантєєві стало до болю шкода жінки, шкода, що так вийшло, що він не стримався. Перед очима постала хитра й товста пика Прокопа Мазливого, що наливав йому чарку за чаркою, та все припрошував.

– Ну винуват я… – ступнув крок до дружини. – Ну прости… Більше не буду…

Пантєй спробував обняти Дуню, а та відсахнулася:

– Ох, будеш, будеш, ще й як будеш, це я вже по тобі бачу. Ох, нещасна я, нещасна! Нащо ти, матінко, мене на світ народила? Сама сховалась, лежиш у сирій землі, а мене залишила на муки!..

Пантєя аж вивертало. Терпіти не міг ридань.

– Замовкни!!! – гаркнув, стиснувши кулаки. – Замовкни, бо вдарю!

Дуня замовкла, зіщулилася – злякалася. Отже, тепер їй ще й битою бути.

Та Пантєй того дня її не зачепив. Пішов до ліжка – долежувати залишки цієї дурної ночі. Хай би швидше ранок та на роботу. Ураз чомусь противною, остогидлою здалася йому Дуня, усе на світі немилим. Хто він тут такий? Приймак? Поки вгодив, то добрий, а щось не так – під зад коліном. Та хай воно все сказиться! «Житиму, як прийдеться, – вирішив для себе, – боятися вже нічого – і в казьонному дому побував, і в армії. І так світами поносило, по будівництвах. Тепер ось колгоспний шматок хліба їм. Із колгоспу не виженуть – звідси не вигонять. Це, як казав покійний сусід по старій хибарі, остання стадія». Сусід був п’яничкою і сторожував на фермі. Одначе, трохи подрімавши до ранку, Пантєй прокинувся з іншим настроєм. Геть вийшов хміль, трохи боліла голова, але вчорашня злість змінилася на сором і жалість. І Дуня його тепер не зачіпала.

– Вставай, поснідаєш. Он кисле молоко й пиріжки.

Кислого молока Пантєєві добряче захотілося. Він налив його чашку, випив пожадливо, налив ще. Ху-х, попустило! Розвиднилося в голові.

– Ти мені пробач, – обернувся до жінки. – Я не знаю, як воно й вийшло.

Потім порився в кишенях штанів, витіг звідти пожмакану п’ятірку і дві троячки:

– На ось, гроші, заробив.

– Хай тобі будуть на цигарки.

– Смієшся – тут на рік курити хватить, бери, хай у хаті будуть.

До осені Пантєй не пив, а тут знову – сівба, гній возити. Дуня вже вибирати буряки в ланку не пішла – важка була, ось-ось матір’ю стане. Пантєй за це переживав – як то воно буде? Мати, як жива була, то до корови в останні тижні по кілька разів на ніч бігала, а тут… Жінка. Як то родити – боляче! Страшно, як до лікарні не дійде, як дома година застане. Вони обоє самі у світі, ні в нього матері нема, ні в неї. А як вона потрібна, мати, у такий час!

Був холодний дощовий осінній день. Завфермою послав до скирти по солому. Привіз Пантєй раз, другий. Тепер ще тому завезти та можна шабашити. А тут до нього чимчикує Тиміш Макаренко, столяр:

– Поїхали, Пантюша, мені соломи привезем. Я тобі пособлю попоратись…

Пантєй поморщився:

– Може, ти кого другого найдеш? Мені додому треба.

– Та чого тобі там додому… Та ми скоро. Ось і «цуцик» з собою, сала шматочок. Щоб вєсєлєй… Давай, скоренько змотаємося та й харош!

– Ну, давай, – неохоче погодився Пантєй.

«І принесла тебе нечиста…» – досадував. Тривожилася душа та й не дарма. Дуню якраз схопило, і вона, звиваючись від болю, плутала грязькою вуличкою до сільської лікарні. Тут якраз кіньми їхав Мирон, живе на сусідній вулиці. Побачивши, що діється, крикнув, похитав головою:

– Ох і бере вашого брата! Смерть і родини не ждуть години. Давай ось так на соломку, – поміг вибратися Дуні на підводу.

– Вйо!!! – коні заляпотіли грязюкою, а Дуня стиснула зуби, щоб не закричати. Тільки глухий стогін виривався з її грудей.

Тим часом Пантєй із Тимошем уже доїжджали до скирти. Сік холодний дощик, ронила жовте листячко берізка, що самотньо росла біля байрака. Чоловіки, поплювавши в долоні, взялися до роботи.

– Ти чого такий смурний? – обізвався Тиміш.

– Жінка ось-ось народити має. А я боюсь цього. Я ніколи з таким не стикався, беремених жінок раніше не помічав.

Тиміш розсміявся:

– Чудний ти, їй-богу! Чого тобі боятися? Не вона перша – не вона послєдня. Така їхня доля! Ти в армії служив? – обернувся до товариша.

– Служив, – відповів Пантєй, не розуміючи до чого тут армія.

– І не боявся?

– А чого боятися?

– Ну от і їй чого боятися? А тобі тим більше. Жіноча доля – родити, чоловіча – в армії служити. Кожному своє. Та не дрейфи, все буде нормально! Батьком станеш, могорич вип’ємо. Все буде путьом, як у людей!

Ці слова трохи заспокоїли Пантєя, і він швидше, вправніше заворушив вилками. Он і сіріє вже, хоч би завидна встигнути. Але робота така, що не поженеш. Солома злежана, місцями трохи позатікала, рвати її важко. Пантєй із Тимошем довгенько копирсалися вилами, важко сопіли, а накидали лише піввоза.

– Ху-х, – хекнув Тиміш, обома руками сперся на вила.

У цю мить коні ступнули вперед, і чоловік від несподіванки мало не впав із воза.

– Та тпру ти, падлюко! – замахав безладно руками, але таки втримався на ногах.

Пантєй, злегка посміхаючись, натіг віжки:

– Що, брат, ледь на ничку не сів?

Вираз обличчя у нього чогось став жорстоким і затравленим, як у вовка, якого обклали червоними прапорцями і вже наставили дуло рушниці. Пантєй скоса глянув на свої обтатуйовані пальці і присів навпопічки, по давній зеківській звичці. Щось він, мабуть, згадав із того життя. Шрам. Довгий білий товстий шрам через усі пальці, білий, як сметана, ніякий загар, ніякий гній і мазута його не взяли. Отримав він його давно, ще як сидів на малолітці. Слідчий викликав на допит. Усе доскіпувався, із ким крали мотоцикла, ще німецького, на ньому їздив дільничний. Сопляки вони тоді були, лізли красти без розбору. Хто ж у ментів тибрить? Але пацанві страшенно хотілося покататися на «німцеві». Гарний був моцик! Чорний, як ворона крило, шпиці білі (дільничний добре за ним доглядав, щодня мив), ще й дуло для кулемета на колясці. «Тра-та! Піх-пах!» – і нема оцих ментів, петеушних мастаків, шкільних учителів, усіх, хто душить волю, змушує ходити по струнці. От весело, мабуть, було у війну! Сів на мотоцикла-звіра, дав газу і – тра-та!» Так тоді міркував зовсім юний Пантєй, неслух і зірвиголова. У серце його вже вкралася злість, блискотіла хижим вогнем у хлопчачих очах. Це вже були очі вуркагана. Украли вони тоді моцика з Василем Мельником і Грицьком Жухраєм. Пантєєві друзі дитинства, теж відчайдушні хлопці. Не раз гуляв по їхніх сідницях татів ремінець, та це не виховало в них людину. Перещемить було, та й знову беруться за своє – красти й бешкетувати. Така, видно, перед ними дорога пролягла. Ніхто не перекроїть своєї долі.

Пантєй зроду-віку не закладе своїх друзяк, хай хоч що городить той слідчий. У нього робота така – питати, а в Пантєя доля така – тримати язик за зубами. І як міліціянт не допитувався, хлопець не «коловся», мовчав.

– Ану поклади руки на стіл, – ні з того ні з сього наказав слідчий.

Нічого не підозрюючи, хлопець поклав руки. Свиснув шомпол. Несамовитий крик, скручене тіло млинком качалося по підлозі. Слідчий ухопив хлопця за волосся, затряс, задухав прокуреною горлянкою в обличчя, закочені під лоба очі:

– Ти в мене тут всерешся і гімна поїсти, поняв? У мене фокуси не проходять. Із ким мотоцикла тіг, сволоч?!

У відповідь – тільки тупе, безсиле ниття. Свідомість хлопця провалювалася у глибоку чорну діру.

– Ти щось закис, брат, – обізвався до Пантєя Тиміш, вирвавши його з цупких лещат важких спогадів. – Давай перекуримо, а то вхоркалися вже. Та й перекусим трохи, цуцика смикнем.

Вони присіли на пухкій соломі. Мишчила мряка, але мряка – не дощ. Ділу не завадить і підобідку теж. Тиміш вийняв із торбини заткнуту зробленим із газети чопом пляшку бурячанки, три холодні варені картоплини, шматок сала, хліба, цибулину, огірок. А, ось і шкалик. Налив і подав Пантєєві. Той, не дивлячись на горілку й не нюхаючи її, залпом ковтнув і одгриз добрий кусок кислого огірка. Потім накинувся на хліб, сало й картоплину. За хвильку перший хміль ударив у голову й заспокоїв нерви. Спогади, як осінній туманець, покотилися далі, розсіюючись і перетворюючись у марево.

Після перекусу сили не додалося, а ніби поменшало. Сп’яніли від цуцика, та й надворі зсутеніло враз і дощ засік ще дужче, набридливіше. Пантєй би й покинув би к бісу ту солому, так цей же хазяїн Тиміш. Намацав вилками місце, де гарно береться і раз за разом сухенькі жовті коржі кидає й кидає на віз. Пантєй навпаки – куди не штрикне – солома злежана, сіра від цвілі. Та й на чорта вона йому потрібна? Розбирала досада і злість. Ну не такий він, як цей Тиміш – не виходить у нього жити звичайним сільським дядьком. Якась гадина тупо ссе серце і спокою не дає. І випити кортить, наче води у жнивну спеку чи ще гірше. Ні з чим і не порівняєш. Ну скільки ж він випив – дві з половиною чарки, а ніби розбудив цим змія лютого. Той змій ворухнувся в нетрях утроби і несито вимагав ще палючого рідкого вогню, що туманить людську свідомість, бере її в цупкий полон.

– Ти, толковий! – не витримав Пантєй. – Кончай, га! Всю скирту забереш. Не наїсися ніяк.

– Та чого ти? – Тиміш хитро заблискав на товариша масними очима. – Щоб не даром же конячку ганять? Солома ж не своя, колгоспна – хіба тобі її шкода? А так – коли ще поїдем?.. Трошки ось вивершим та й гаразд. А вдома нас жде й печене й варене, і галушки й пампушки. А горілка! Пробував яка? Отак, у мене кислушка не водиться. Вся – як огонь!

Тиміш ще довго просторікував, яка в нього горілка та яка в нього жінка хазяйка та кухарка. «Трошки вивершим» затяглося ще на годину. По правді сказати, Пантєй сьогодні випробовував себе на терплячість, і це йому вдалося. Він витримав дурнуваті набридливі теревені й безкінечне кидання соломи та утоптування та «підвершування». Нарешті на возі виросла гора, а надворі геть стемніло. Пантєй вйокнув на коней і ті затрюхикали, почавкали грязюкою.

– Та підожди ж ти, бо впаду! – ухопився Тиміш Пантєєві за рукав. – Гониш як на пожар!

– Живіше повертайся, повертайло! Язиком молотиш, як дурень ціпом, а зад не підтягнеш! Що я ночуватиму тут з тобою?!

Грязька польова дорога вивела їх на край села, тут, через п’ять хат, на кутку Кишківка й жив Тиміш. Гарно тут жилося! Невеличкий куток під ліском і біля поля. Село туди нижче, в балку. Із поля бери що хоч – начальство рідко навідується. Так само і в лісі – хоч дрова, хоч матеріал – тільки акуратно зріж та вивези. Так тут люди й жили, як у Бога за пазухою, і геть не бідкалися, що їх «викшикали» з села. Так розказують, що нібито колись, ще за царя та панів, за село виселяли тих, хто проштрафився. Їм наділяли городи під косогором, земля там погана, глиниста. Одним словом, викишкували з села. А тепер тут не так і погано. Косогори вже давно ніхто не обробляє, на них скот пасуть, а городи виділили там, де колись були попівські землі, себто землі церковної общини. Церкву розруйнували, землю «біднякам» віддали, тут і будуватися почали – не там, де перші вигнанці. Там дереза тепер розрослася. А поле й ліс – то тепер годівниця. Одна стара назва від кутка тільки лишилася.

Коні під’їхали до оштаної під черепицею Тимошевої хати. Заскрипіли тесові ворота і Пантєй під’їхав під повіточку, куди вказував Тиміш. Солому скинули в літній критий бляхою двірець для свиней. Усе по-хазяйськи! На ґанок вийшла дорідна молодиця, Тимошева жінка:

– Чи ви довше там? Борщ холоне!

– Січас, січас! – Тиміш дбайливо підкидав солому під накриття.

Пантєй курив, відійшовши до хвіртки. Досмоктавши цигарку, прив’язав коней до груші.

– Кинь їм хоч по буряку в рептух, – кивнув до Тимоша, – а то стовбур обгризуть.

– Аякже, аякже! – солоденько відказав Тиміш, хоч і не хотілося йому коням своїх буряків давати.

Він звик із колгоспу додому таскати, а не навпаки. Пантєєві про це було байдуже, але скотини шкода – жива душа, хоч і німий язик, робоча худобина.

– Пішли, Пантюшо, повечеряєм, – завів їздового до хати. – Ось миска, рушничок, руки помиємо тепленькою водичкою. Та й до столу, до чарки! Ех!

Смачно запахло ситним борщем, домашньою ковбасою, тепло огорнуло стомлене прозябле тіло. Пантєй зиркнув на Тимошеву жінку. Гарна молодиця, грудаста, рум’янець на всю щоку, очі горять. Із такою не зівай. Згадав свою Дуню і стало якось не по собі. Куди їй до цієї молодиці! І щасливий же Тиміш! А його дружки висватали за таку, що на вікна три дні собаки брешуть. Пантєй хилив чарку за чаркою і їв як не в себе – від досади. Хазяїн уже не радий був, що з ним зв’язався. Ніяк із хати спровадити не можна. Жінка вже миски зі столу прийняла, графин сховала.

– Що, боїшся, що спатиму в тебе? – угадав Тимошеві думки Пантєй. – Чи що он її вкраду? – п’яно моргнув у бік молодиці. – Не бійсь… – Від надміру випитого язик ледь повертався, рот перекособочило.

Пантєй зітхнув, долонею проорав по скуйовдженому чубові, зарослою щетиною обличчю. Очі його почервоніли, блищали лихим вогнем. Обоє – і Тиміш і його дружина злякалися цього п’янія-вуркагана.

– Та, ладно, живіть, – стомлено видихнув Пантєй і поточився до дверей. – О! – обернувся. – А де моя шапка?

Молодиця подала шапку з лежанки. Рука її тремтіла. Пантєй утупився в її гарячі сполохані очі. Ох би до оцих грудей, ось той ґудзичок розстебнути! Він якусь мить свердлив це місце червоними бичачими очима, тоді вхопив шапку і, дурнувато хихикнувши, спробував затанцювати:

– Ох, шапка моя, нєвєдімка моя…

Тоді накинув убір на голову і ахнув двері. У лице бризнули холодні краплі.

– Ех, коні, коні мої, ворониє, – побубніло до старої груші, а в хаті молодиця нишком перехрестилася.

Ох і очі в того вуркагана! Найшов Тиміш, із ким злигатися. Слава Богу, пронесло!»

«Коні ворониє» несли Пантєя із глухого кутка Кишківки на інший кінець села. Він згадав про дружину і давня тривога озвалася в душі. Хміль бив у голову, в страх стискав серце – буває й таке. Хату Пантєй застав відкритою і пустою. Ось якесь лахміття, тобто білизна на ліжку. Якась тряпина серед хати лежить. Дуня, як могла, збиралася. «Боже! Як вона там?» Руки в Пантєя затремтіли. Його вже не погойдувало від хмелю – горів тільки мозок і палала душа.

– Н-но! – гаркнув на коней і віз поторохтів до сільської лікарні.

Глупа ніч. У лікарні всі спали, і чергові медсестри теж дрімали на посту. Тяжкохворих нема, одна породілля та й з тією все гаразд. Спить і вона й дитя. Раптом щось загатило в шибки. Сонна чергова підняла обважнілу голову. Чи це їй сниться, чи справді хтось стукає? У відповідь затарабаніло ще дужче.

– Та підождіть, зараз! – накинула осінчик і заспішила до вхідних дверей.

– Що там у вас?

– Де моя жінка? – волав хриплий голос.

Медсестра відчинила двері і в сіни впхався п’яний розхристаний чоловік.

– Де моя жінка? Що з нею?

– Та тихше! Родила твоя жінка! Сина тобі родила, а ти наперед напився! – Медсестра, певна річ, здогадалася про кого мова. – А тепер катай додому та оддихай. Завтра привітаєш. Сплять обоє.

Ураз дивна радість осяяла все єство Пантєя. Він ніколи не відчував нічого подібного. Теплий, ні, гарячий струмінь прошиває серце, але не обпалює. Дивне, таке приємне, незнане відчуття. Чоловік аж протверезів ураз.

– Можна, я хоч краєчком ока гляну? – попрохав улесливо. – Я тихенько.

– Ні! – рішуче відмовила медсестра. – Ти зрозумій – дитина малесенька, та й породілля хвора, там усередині – сплошна рана. Не дай Боже, інфекцію занести. Завтра рано до вікна прийдеш, Дуня встане й покаже тобі сина. А зараз додому їдь, виспися, приберися, як слід.

Ці слова подіяли на Пантєя як колись, у ранньому дитинстві мамина тиха річ. Дивне почуття радості гріло душу, ніби аж у вись її підіймало. Господи, у нього є син! Аж не віриться! Ще два-три роки тому про таке і не думалося, і не гадалося. А це сталося, звершилося, як чудо. Для нього чудо, бо провів добру частину життя по тюрмах і жінки його цуралися. Та й не думав про сім’ю – жив, як перекотиполе – від строку до строку, від злодійства до злодійства, від пиятики до пиятики. Тепер його життя, у цю мить, набуло змісту і святості, яку відчув усим єством. Не розумів, що то святість, але відчував. І було так хороше, як ніколи. Пантєй тихо їхав темної пилипівської ночі селом. Поставив коні на фермі й пішов додому. Засвітив світло в хаті, поприбирав розкидану постіль, довго дивився на білі простирадла й наволочки. Раніше на таке зовсім не звертав уваги. А тепер ніяково й лягати було на таку чисту постіль. Спати не хотілося. Пішов до дровітні, набрав сухих дровець, розпалив у грубці, поставив казан води. «Хай нагріється, покупаюсь». Посидів трохи на лежанці. Тоді вийшов надвір. Моросило. Але як хороше, як хороше на душі, Господи! Син! У нього є син!

Шкода, що такі відчуття, які охопили Пантєя в день народження його сина, минають швидко й безповоротно. Маленькому Віталику, так назвали хлопчика, минуло вже два роки, а Пантєй із тих пір ні разу не відчув нічого такого приємного, жодного разу тепла хвиля не пройшла в його серце. Чому так, чоловік не знав. Іноді він сумував за цим відчуттям. Але, звісно, нікому про це не говорив – ще завважають божевільним. А житейська мізерія, рутина ще більше всмоктували його, не давали вільно дихнути. Скільки не роби – грошей нема. По правді казати, він був байдужий до господарювання, а Дуня завзята. За те й сварки часто спалахували між ними. Дуня затіяла будівництво: вирішила обкласти цеглою хату, домурувати ще дві кімнати, веранду. На це пішли всі її заощадження, ще й не вистачило. Тепер Пантєєва зарплата йшла на будівництво вся, ще й Дуниної половина. На мізерні гроші, що залишалися, мусили одягатися, взуватися. І дитина хоч і мала, а теж гроші тягне. Швидко виростає з одежі і взуванки, нове купуй. Правда, одежу Дуня перешиває, щось викроює. Будівельники день при дні товчуться, мусить Пантєй із ними разом робити, хоч на фермі так накидається силосу, що й дихати не хочеться. Грошей часом і на цигарки не вистачає. Думав докінчать з хатою та вже й усе, а невгамовна Дуня закомандувала розваляти старі сарайчики і ставити нові повітку й комору. Тут Пантєєві терпець урвався і він так розійшовся, що мало не побив дружину. І побив би, якби не нагодилися сусіди.

– Ти приймак, п’яниця, ледацюга! – не здавалася Дуня, відчуваючи їх підтримку.

Пантєй збілів на виду. Замахнувся кулаком, а тут маленький Віталик як зарепетує. Підбіг до мами, за спідницю вхопився обома рученятами, пильно очицями дивиться на розлюченого батька, а сльози горохом капотять у сіру пилюку.

– Та хай вам грець! Щоб ви виказилися! Ноги моєї тут не буде!

Тієї ночі Пантєй пересиджував у своїй старій хаті, що вже ось-ось завалиться. Напився, як свиня. Дружки старі поприходили, жаліли.

– Вони, б… всі такі! – ремствував на жіноцтво старий алкаш Павло. – Їм аби робив.

А далі полив брудною лайкою так, що аж Пантєя покоробило. Він підняв голову і побачив старі, ще мама їх прилаштувала на покутті, образи. Ісус Христос повчально підняв правицю.

– Ти, бидло! – обізвався до горілчаного брата. – Замовкни, поняв? Бо язик вирву!

– Та я нічого, та я…

Терпець Пантєєві урвався. Він ухопив Павла за чуба і випхав із хати. На нього витріщилися інші п’яні дружки.

– І ви – пашли вон! Вон я сказав!!! Сам тут буду…

Клацнула клямка, гримнули двері. Пантєй залишився на самоті з собою, своєю дурною недолею. От ніби все було в нього – жінка, син, дім, сім’я, усе як у людей – і щось не так! Ну не так і годі! Душить воно, труїть середину, спокою не дає. Гірко. Так гірко, що й ворогові не побажаєш. Пантєй важко, перечіпаючись, подибав до столу і налив собі чарку смердючої бурячанки. Ху-х, гичка з тім’я полізе! Гидота… Перед очима попливли кольорові кола і каламуть. Більше Пантєй нічого не відчував – тільки час від часу пуста материнська хата здригалася від тяжкого сопіння й хропіння.

Уранці він сидів увесь розбитий і міркував, що робити далі. Туди попихачем більш не вернеться, хай там що. Дитини, правда, шкода. Але виросте. Він аліменти платитиме. Сам же виріс без батька й нічого, живе. Робота ця колгоспна остогидла. Багато її, не переробиш, начальство тобою дірки затикає. Тому підвези, тому одвези. Там вичисти, там підбий. Наймався на одну службу, а роби що завфермою скаже. А той такий: ледь роботу зробив, сів перекурити, уже гукає:

– Ану, Пантєю, іди сюди.

І вже копирсайся як не вилками то лопатою, то ломком. Або косою махай. А зарплата… Яка там зарплата?.. Он начальство – ті живуть. Тягнуть усе з колгоспу, наче з бездонного мішка, хати будують. І не кайлують як він, і жінки в них у ланці не роблять…

Гіркі невтішні роздуми перервало рипіння сінешних дверей. «Хто це ще там припхався?» Пантєй був рішуче настроєний вигнати випивох, але в двері зайшла… Дуня. У неї було стривожене лице й сполохані, як у малого оленяти, що залишилося без мами-оленихи, очі. Колись таке Пантєй знайшов у лісі й вигодував козиним молоком. То було ще в дитинстві. Оленя було ручне, до людей ішло довірливо й заплатило за це життям: його підстрелив мисливець із сусіднього села. Пантєй після того довго й невтішно плакав. Якби міг, убив би мисливця. І ось тепер його жінка дивиться такими ж довірливими й сполоханими очима. А вдома зостався либонь полишений на сусідку бабу Оксану маленький синок.

– Ну пробач мене дурну… Вертайся додому. Ми не можемо без тебе. Я ж хочу як краще. Покінчим із стройкою і заживемо як люди.

У це Пантєй не вірив. Що заживуть як люди. Але додому треба йти – чекає син.

– Пантюшо… – обізвалася Дуня, як вони вже переходили сосник, що неподалік їхньої хати. – Я хочу тобі щось сказати.

– Що? – байдуже обізвався чоловік.

– У нас дитина буде. Знову.

Малесеньким, ледь помітним струмочком тепла хвиля закочувалася в його серце і лагідним полум’ям все ширше й ширше охоплювала його – як тоді, три з половиною роки тому, тієї слякотливої осінньої ночі.

Народження другого сина принесло Пантєєві й Дуні не радість, а горе, яке й за вік не здолаєш, яке й після них залишиться. Хлопчик удався слабким на розум, але тихим і боязким. На противагу старшому братові, який був бідовим і забіякуватим, шкодливим. Назвали меншенького Василем, бо народився на старий Новий рік.

Чим довше жив Пантєй із Дунею, тим більше сімейне життя розчаровувало його. Ніякої радості. На роботі без упину кидай силос, просмердівся вже тією кислятиною, що і в автобусі міські люди носи одвертають. Якось довелося поїхати в обласний центр: провідати в лікарні Дуню, яка там лежала з меншеньким. Застудився малий і хвороба дала такі ускладнення на вуха, що лікарі ледве порятували від глухоти. Сільське життя – темнота й безпросвітність, людина там як билина в полі, нікому не потрібна. Бухикав-бухикав хлопчик, мати йому все ноги парила, чаї варила, картопляною парою дихати змушувала. Намучилася, Господи! І наче вже й проходило, то старший, поки Дуня поралася по господарству умудрився витягти братика надвір покататися на санках. Увечері дитину охопив жар, мати дала пігулку аспірину, змочувала лоба оцтом. На ранок побігла до лікарні погукати лікаря, а той сказав – привозьте. Пантєй випросив коні в завфермою, привіз. Ще й як на гріх, голова в колгоспі новий став, за дисципліну почав братися дуже, коні тепер кудись випросити – проблема. Раніше Пантєй і так їздив куди хотів, а тепер тільки завфермою тихцем обслуговує, пізно ввечері возить йому силос і дерть додому. Ну й собі трішки у возі покине. Так от, випросив коні, одвіз малого, поклали в лікарню, а температура не спада. На другий день швидко відправили в район. Там літня лікарка, педіатр, оглянула й визвірилася на розгублених убитих горем Пантєя і Дуню:

– Привезли мені дитину, ні сантиметра живої легені нема! Чого ви чухалися, що чекали?

А що ті нещасні, напівграмотні, забиті колгоспною роботою батьки могли чекати? Вони ж звернулися в сільську лікарню, де не змогли допомогти. Три дні Василько лежав на межі життя і смерті, але видужав. Тільки дало ускладнення на вухо і направили в обласну лікарню.

Пантєй їхав у міському переповненому автобусі. Поруч стояла напарфумлена дамочка, із якої аж сипалася пудра, як із обколупаної стіни штукатурка. Вона все кривила свого гострого ношка, нарешті не витримала:

– Вы б, мужчина, хоть помылись бы! Воняет как скатина!

У тон їй засичали й інші баришні і Пантєй, засоромлений та зневажений, вийшов на найближчій зупинці. Звідси до лікарні було йти ще кілометра два, але він волів пішки пройти цю відстань, хай і з важкенькою авоською з нехитрими харчами, аніж слухати, як його ці городські дамочки паскудитимуть. А вони ж, між іншим, хліб, м’ясо й молоко їдять те, що видбали отакі трударі, як Пантєй! Тільки їм байдуже до цього. Але з іншого боку й не винні люди – чому вони мають нюхати той силос? Клятий запах уївся не те що в одежу – у шкіру й кістки, мабуть. Пантєй же добре викупався перед тим, як їхати, і одежу одяг нову, чисту, празниковий костюм, що завжди без діла висів у шафі.

Так от, ніякої радості від життя не було Пантєєві. Робота важка й осоружна, старший син – неслух, учителі весь час жаліються на нього, у школу його з Дунею викликали. Говорити з ним по-людському, совістити – не допомагає. Як дасть ремня – притихне на якийсь там час, а тоді знову береться за старе. Менший слабкий розумом, у школу не беруть, плутається один по вулиці, віскряки зелені розвісить. Тупенькі оченята дивляться на світ Божий ніби в одну точку. Покарання Господнє… І став Пантєй усе дужче пити. Без просвітку. Якось, як поїхав на базар у райцентр, здибався там із старим дружком по зоні, Васьком Костилем. Постарів Васько, без передніх зубів уже, зморшкуватий. Але жилавий ще, худющий, як завжди. У благім тілі дух ще держиться! У Васька вже чотири ходки на зону, і все по злодійству. Обкрадав із дружками дачі начальників. Довго не раділи добутим добром, але іншого життя для себе не бачили. А що – пахати за гулькин ніс? Постривайте… На зоні Васько числився в блатних, там працювати йому було западло. А як Пантєй сидів, то був «мужиком», ці пахали, як і ті, що на волі. А деколи й більше. Ну так от, зустрілися, переговорили за чаркою у смердючому буфеті.

– Пантюшка, діло є, – Васько близько нахилився в обличчя співбесідника, зміряв оцінююче-схвальним поглядом.

У правій руці він тримав цигарку і, зігнувши її в лікті, мало не ткнув тією цигаркою в заячу шапку дядькові, що проходив до стойки.

– Я у зав’язці, – байдуже кинув Пантєй, хоч йому знічев’я хотілося дізнатися, що за «діло» хоче запропонувати йому колишній кореш по камері.

– Яка на хрін зав’язка, діло вірне! – Васько верхом нігтя великого пальця провів по верхньому ряду зубів, а потім брийнув ним по шиї.

Це означає, згідно кримінального етикету, що він головою відповідає за свої слова.

– …Тут недалеко дачка одного начальника. Там сто пудів, люди за свій базар головой отвічають, сто косих в сєйфе. Представляєш – сто косих! Єслі на вєрняк всьо здєлать – мій пахан обіцяв четверту часть долі.

– І скільки за це сидіть? Чи вишка зразу? Ти, дурило, уявляєш, чим тут пахне, ти хоч тямиш, яка це сума? На яку статтю тягне? Що це за бабки?

Пантєй зараз говорив те, що треба. Розуму до решти він у колгоспі ще не пропив. І хоч університетів зроду не кінчав, на зоні просвітили, що скільки вартує, який злочин «тягне» на яку статтю. Сто тисяч – це «хищение социалистической собственности в особо крупных размерах», за що не виключений розстріл. Або «у кращому випадку» максимальний строк – «п’ятнашка» на зоні особливого режиму, на «курортах» Колими або Магадану. Це тобі не 6 років Бабанів, де теж не мед із цукром – у кар’єрі камінь лупити від дзвінка до дзвінка. Таким був останній строк Пантєя, який він ледве витримав. Багато здоров’я на тих Бабанах залишив. А тут пахне «зеленькою на лобі» або Магаданом.

– Ти розумієш, дурню, що начальнічок той може у змові з твоїм паханом, він сухим із води на суді вискочить – гроші, та ще й такі, як ти кажеш, роблять усе – ти ж знаєш. А ми з тобою паровоз потягнем, їм аби діло закрити. І зеленькою лоба намазати їм таким сірим, як ми, – що тобі два пальці обісцяти. Ми для них – сміття.

Пантєй говорив усе це (що було чистою правдою), але душа розпалювалася від бажання ризикнути зірвати солідний куш. У житті воно так ведеться – пан або пропав. Треба на щось зважитися. Бо остаточно закиснеш утому колгоспі з дурепою-Дунькою, на морду якої три дні собаки брешуть. І діти не радували Пантєя, хоч шкода було йому їх. А може заради них і варто ризикнути? А як діло вигорить – буває ж іноді й таке – залягти на дно й тихенько жити з солідним запасом бабок. Синів забезпечити, покласти на їх особові рахунки по кругленькій сумі. Подорослішають – буде як знахідка. Тільки от як з Васильком, меншеньким, коли він на розум слабує? Та нічого, якось буде. Там діло покаже. Далеко загадувати не слід… А гаряча уява вже малювала, як він із допомогою цих грошей стане вільною людиною, покине осоружну Дуньку й вибере собі гарну молодицю, таку, що аж ух! Він би й відкупився він Дуньки, на гроші ніколи скупим не був, так вона ж не візьме. Чесна. То й Бог із нею. Зрештою, яке йому тоді буде до неї діло?.. Пантєй затягся дешевою «Примою»:

– То, кажеш, там усе ніштяк? – спроквола підморгнув Васькові.

Той аж підхопився від збудження.

– Та всьо ніштяк, всьо прощитано! Пахан обіцяв ксіви поробити такі, що й чорт не підкопається. Заляжем на дно, поки буча втихне, а тоді будем жити, як білі люди. Я під Одесою дачку прикуплю, люблю коло моря. Шум прибоя, риболовля по утрам. Знаєш, які бички смажені смачнющі! Блондиночку заімєю собі, люблю таких! А що я – не заслужив? На старості літ…

– Харош тріпатися. Пішли про діло потолкуєм.

Додому Пантєй приїхав аж надвечір. Не п’яний – те, що ще на базарі пили, вивітрилося. Однак жінка зустріла, як завжди, лайкою.

– Де валандався? Де ж той інструмент, що ти купувать збирався? Я тебе просила купити – порося післязавтра різати.

– Заткнись, дура!

– О, ото тільки й знаєш, що заткнись. І дура я в тебе, що правда, то правда. У розумних чоловіків і жінки розумні, а…

Дуня не встигла доказати. Знавіснілий Пантєй ухопив її за комір халата, струснув, як грушу:

– Ти довше будеш звиздіть? Ще одне слово – і бошку одіб’ю!

Дуня замовкла, від страху мало язик не проковтнула. Перед нею стояв не той безпомічний п’яний, якого недобрі жартуни притягли сюди десять років тому і поставили коло воріт, як сніп, а розлючений бандюга. Такий і вбити може! О, Господи, нащо ж вона його пригріла тоді?! Хай би замерзав отамо під ворітьми. Їй до того яке діло? Спала, не бачила. А ті за свої витребеньки відповіли б по закону. Тепер вона за своє милосердя мучиться. Чи й усім така плата за добро, чи тільки їй? Чоловік – бандюга й п’яниця, старший син мабуть у нього вдався, на меншенького либонь усі гріхи світу спали. Мучиться, бідне, страждає. Діти збиткуються над ним, як колись над нею в дитинстві, ще гірше. Дуня гірко заридала. Притлумлений жаль ворухнувся в Пантєєвому серці і він простяг руку, щоб обняти дружину. Та вона злякалася, закричала й забилася в істериці. За нею діти. А хай ти сказишся! Пантєй вискочив із хати. Сухе морозне повітря обпалило щоки. Сходив місяць, брехали собаки, у хатах блискотіло світло. Може, у них щастя? Поряд – а не дістанеш. Своє треба мати. А де ж його взяти? Ніде. Пішло десь битими дорогами мимо та й не вертається, не обзивається. Як дитинство, про яке в пісні співається: «И писем не напишет, и вряд ли позвонит». «Що за мудрі люди, котрі складають оті пісні?» – подумалося Пантєєві. А він – пес приблудний, нікому не потрібний. Жити не вміє – усе йому не так. Роздосадований, Пантєй витяг цигарку. Терпкий дим залоскотав у носі, зігрів горло. Кашлянулося. Забрехав Бровко, свій пес.

– Чого ти? – обізвався до нього хазяїн. – Спи, завтра тобі миску подадуть.

Бровко облизнувся, либонь натякаючи, що й зараз би від теплого супу не відмовився, хоч і вечеряв уже, а від кісточки й поготів. Та Пантєєві було байдуже до Бровка. Він ще довго ходив двором, а тоді зайшов у хату. Жінка вчиняла тісто на хліб. Хлопці тихенько сиділи на лежанці.

– Віталька, ти уроки повчив? – суворо спитав Пантєй.

– Повчив… – промимрив синок.

Хто там за них брався? Правда, у тих уроках Віталик розбирався як свиня в апельсинах, а вдома батько й мати такі самі знахурі. Із двома класами й трьома коридорами.

– Гляди мені, хай тільки вчителі пожаліються – срака синя буде. Ти мене знаєш.

Із цими словами Пантєй роздягся й ліг на ліжко. Хвильку полежав горілиць, тоді повернувся на бік. Не спалося. Згадувалася мама, дитинство, шкода стало дітей, ось і на сина даремно нагримав. Ну, не вчить уроків, а хіба він грамотій? Не всім бути грамотіями. Ну що для того щастя треба? Цього Пантєй не знав і страждав. Мама, як жива, стояла перед очима, і від того хотілося заскімлити, як покинуте цуценятко. Заплакати хотілося, може, полегшало б. Але Пантєй не зміг. В очах стояв біль, а сльози не йшли. Тверда, кремінна натура. Не переробиш…

Мамин образ поволі відійшов, віддалився, і Пантєй почав думати про «діло», на яке зголосився піти. Можна сказати, що здуру, згарячу. Може, поки не пізно, вийти із гри? Але, мабуть, уже пізно – Костиль сказав про нього паханові, а з паханом не жартують. «Підписався» – роби. Інакше… Та навіщо його думати про «інакше». Виходу немає – треба робити. Довго ще пульсувала думка, довго ще Пантєй не міг заснути, уявляв, як це воно буде, як братимуть ті шалені 100 косих. Господи, скільки то грошей! Що з ними можна робити одній людині, навіть із половиною суми, Пантєй не знав. Де йому, сірому, було знати таке? А грошей хочеться всім, бо вони, якщо за них не посадять, дають свободу від мерзенної важкої роботи, безпросвітного побуту, цієї вічної грязі й болота. Кожному хочеться бути білою людиною, та дуже небагатьом це вдається. Чи вони хоч щасливі? Мабуть, бо ні в чому не мають нестачі. Так вважав Пантєй, та й не тільки він один, а, мабуть, сотні тисяч отаких обездолених, нікому не потрібних роботяг.

У ділі, на яке пішов Пантєй, йому з Костилем випадало стояти на стрьомі. Плата за це у випадку вдачі – по п’ять косих. Мізер, звичайно, але в колгоспі таких грошей за вік не заробиш. Хіба що економити на всьому, як Дунька. Років 30 на це стачить, як не подохнеш.

Операція розроблена була чітко, до деталей. На дачі жила мати того начальника, її треба було «знешкодити». На це пішов навідник. Він, переодягнувшись у ремонтника-електрика, проходжувався вулицею. Його товариш відключив електроенергію, опустивши важіль на щитку підстанції. Нехитра штука. Як подасть знак навідник, закурить у вікно, підніми важіль угору – і світло засяяло. Пантєй за всім цим спостерігав віддалік. Стемніло. Погасло світло. Бабуся, що досі куняла на лавчині біля дачі, захвилювалася. А тут, як на те, електрик іде по вулиці. Сумку зі спорядженням несе. Мабуть, із роботи додому прямує.

– Дядечку, дядечку! – заспішила бабуся. – А загляньте – світла чогось не стало. А я вдома сама…

– Щас посмотрім, – із виглядом знавця відповів навідник, посміхнувся приязно.

Старенька повела його в будиночок. «Електрик» увімкнув ліхтарик, покопирсався щось біля пробки, оглянув розетки.

– Щас найдьом. Вот оно – проводок подгорєл.

Потер якусь дротину, що непомітно витяг із кишені.

– Щас буде свєт, мамаша. Де у вас закурить можна?

– Та біля віконечка. Я кватирку відкрию.

Навідник закурив і все потирав дротину. За хвильку засяяло світло.

– Ну от, я ж казав. «Да будєт свєт», – сказал монтьор – і перерезал провода! – захихикав добродушно.

Старенькій теж стало весело. Вона запросила «добросердного електрика» на чашечку чаю. Поки бабуся відвернулася, щоб у буфеті взяти булочки, навідник кинув їй у чай пігулки снодійного. А далі – діло техніки. Старенька заснула, по знаку (цигарка у вікні) з’явився медвежатник, за лічені секунди відімкнув сейф і бандити швидко вигребли в сумку гроші. Оце б і все, але, напевно, менти пронюхали про операцію і оточили мікрорайон. До будки, де засів Пантєй з Костилем, під’їхав патрульний газик. Пантєй тричі чиркнув запальничкою, як його навчали, ще й відчайдушно замахав руками в бік темних тіней, що поспіхом відходили від будинку. Це помітили патрульні.

– Ач, гнида на стрьомі! – лайнувся сержант і вдвох із товаришем кинулись до будочки.

Із усіх темних кутків, як мурашня, полізли менти й годі було сховатися. Банду взяли із краденим на руках, речовими доказами. Ніч Пантєй із Костилем провели в «каталажці». Омріяних п’ять «косих» у руках їм і потримати не вдалося, а строк «світив» довгий.

«Діло», у яке встряв Пантєй, виявилося геть кепським, всесоюзного масштабу. Ниточки до нього тяглися до України аж із Сибіру. Тамтешні оперативники давно підозрювали керівництво будівельних організацій, гірничо-збагачувальних комбінатів у великих оборудках, крадіжці державних коштів у вельми значних розмірах. Вони вже кілька років «вели» одного начальника будтресту, родом з України. З’ясувалися його контакти навіть із московськими та новосибірськими науковцями-геологорозвідниками, одного разу в теплій компанії начальників-будівельників бучно «відпочивав» московський академік. Це насторожило оперативників: які спільні справи можуть бути в академіка й начальника будтресту? Тямущі слідчі встановили, що академік має вплив у певних держструктурах, де виділяють кошти на геологорозвідувальні роботи. Точніше, саме він займається «вибиванням» цих коштів. Було проведено ряд оперативно-розшукових заходів і їх наслідки перевершили всі очікування. Начальник місцевого кримінального розшуку вхопився: він інколи не думав, що можливо скільки красти! І такі безчинства робити! А справа ось у чому.

Розташовані в Сибіру науково-дослідні інститути, якими опікувався академік, займалися пошуком родовищ корисних копалин. Їхні спеціалісти, науковці-геологи, їздили по Сибіру, шукали родовища, складали карти й розробляли проекти добування копалин. Академік же вибивав кошти на реалізацію цих проектів. Грандіозні кошти, бо у глухій тайзі треба було будувати комбінати, гідроелектростанції, дороги, зводити містечка з усією потрібною соціальною інфраструктурою. Тільки… в академіка були деякі «свої» науковці, які лише на папері знаходили копалини, розробляли проекти, а в тайгу й носа не показували. Липові проекти! Грандіозні гроші розтікалися по кишенях академіка, «проектантів», будівельників, які нібито працювали в тайзі. Одним із таких був начальник будтресту, із яким так «тепло» відпочивав академік. «Обмивали» чергову оборудку. Частину грошей начальник ховав у Сибіру в надійних місцях (у тайниках на дачах), а 100 тисяч повіз до матері на Україну. Їй він побудував затишну дачу в приміській зоні. Старенькій подобалося дачне життя, а про оборудки сина вона, звісно, ні сном, ні духом. Звичайна міщаночка, яка звікувала у двокімнатній квартирі, розкошувала тепер на дачі, на природі. Онуки приїжджали на канікули. Якого ще щастя треба. А в сейфі, син казав, лежали важливі документи. Так треба. Ну, треба – значить треба. Не її діло. Син – поважний чоловік, великий начальник. А головне – до неї добрий. Та, звісно, дружину й дітей теж не зобиджає. Мала мати ситу, забезпечену старість – та враз усе урвалося. І досить несподівано. Оперативники може б ще довго безрезультатно «вели» своїх підозрюваних, якби не допоміг випадок. За проектом, де нібито знайшли родовища нікелевої руди, потрібно було будувати гідроелектростанцію. Фахівець із будівництва таких станцій виявився чесною людиною, досвідченим будівельником, і в тайзі почував себе, як удома. Вивчаючи креслення, щось усе вираховував, вираховував, і закралася в нього підозра, що у проекті є помилки. Вирішив із групою поїхати в район розвідок і все з’ясувати. Із запасом харчів тільки на місяць геологів і будівельників залишили у глухій тайзі, де ще не ступала нога людини. Тільки от біда – у тому районі, де їх скинули, ніщо не співпадало з картою геологічних розвідок. Нема ні річки, де слід будувати ГЕС, нічого. Знайшли тільки якийсь струмок, який витікав із розщелини невеликої скелястої гори. І гори цієї на карті нема. Побродивши два тижні, керівник групи зрозумів, що їх… обдурили. Страшно подумати, викинули в тайгу на поживу вовкам і ведмедям.

Страшний здогад прошив мізки досвідченого будівельника, що звів уже в тайзі не одну гідроелектростанцію. Що ж робити, як звідси вибратися? Зима на носі. Сам він тут не пропаде. Але як щодо інших чоловіків? Чи не порозкисають? Ще паніки тут не вистачало! Як про це сказати? Та будівельники й самі були не з дурних.

– Кинули нас, батя, – пробасив Володя Караванов, міцний чолов’яга тридцяти п’яти літ, геолог.

– Як?! – в один голос викрикнули всі інші члени групи.

– А вот так. Выбираться надо отсюда.

Декого почала бити пропасниця.

– Та спокійно, мужики, – озвався керівник. – Слово даю – не пропадемо. Виведу вас. Я в тайзі виріс, мисливець, і зброя в нас є, і набої.

Група перезимувала в тайзі – усі вижили, а весною «директор ГЕС», як усі називали старшого, віднайшов шлях до глухого сибірського сільця. Звідти вже зв’язалися з «цивілізованим світом». «Повсталий із мертвих» розповів про все, що сталося, у прокуратурі. І почалося… Головних злочинців швидко взяли. Та вони все заперечували, не «кололися» щодо грошей. А їх тим часом «нанюхав» кримінал, зокрема й пахан, який пообіцяв Костилю з подільником золоті гори. Якби це було аби-яке злодійство, Пантєєві дали б років п’ять від сили, а так «діло запахло керосином». Зуміли й пахана прилякати «вишкою» і він розповів усе, що знав про ті гроші. Ще й порадив блатним корешам із Сибіру здати з потрохами своїх фраєрів-начальників-білоручок. Що через них лоби зеленькою мазати? Хай за свої діла самі відповідають. Нам, блатним, такі «палені» бабки не треба!

Слідчий, який вів Пантєєву справу, виявився добросердною людиною. Його розчулило те, як побивається бідна затуркана селянка за своїм непутнім чоловіком. Прийшла сюди із двома хлопчиками: один набурмосений підліток, хижо так блискає очима («мабуть, недалеко яблуко від яблуні впало», – подумав слідчий), а менший, по всьому видно, слабкий на розум.  Сидять із самого ранку, а вже день до вечора. Дав їм слідчий дозвіл на побачення. Загримів засув і в казенну кімнату, де лиш стіл і стілець, увійшов зарослий темною щетиною Пантєй. Дуня з дітьми сиділа в іншій, говорити треба було у віконечко. Хлопчики прилипли до скла:

– Тату, тату, ми скучили. Ти вже скоро додому? – запитав меншенький.

– Скоро, сину, – відповів, щоб заспокоїти дитину.

– Ох, Пантюшо, що ж ти наробив? Хіба ж я не старалася для тебе, чим тобі була недорога? Занапастив себе й нас…

Гіркі сльози текли в Дусі по виду. Пантєй хотів їх витерти, та наткнувся рукою на холодне, байдуже скло. Скільки по ньому текло отаких сліз…

– Прости мене, – зітхнув. – Прости…

Більше йому сказати було нічого.

Дуня все допитувалася, чи він не голодний, чи не холодно там, чи їсти дають, як там живеться.

Що їй сказати?.. Раз не вмер – значить живеться. Там багато людей. І в кожного своя доля, яку, мабуть, не переробиш, не переміниш. Хоч би як хотів…

Сумніше стало в Дуниній хаті, як забрали Пантєя. Хоч і погано жила вона з чоловіком, а все ж звикла до нього. Чи любила його? Хто зна, як його й сказати… Такого почуття, як у юності до Петра, не відчувала, але було інше. Рідний їй Пантєй, рідна душа, батько її дітей. Нещасний, усе чогось метався з боку в бік, щось марудило його (і зараз, мабуть, марудить), а що – Дуня не могла знати. Тут і мудрий не розбере. А зараз… За що Дуня не візьметься – Пантєй. Вилами він робив, за сокиру брався, мурував, теслярував, хоч і не хотів. І ходив тут – по дворі, по хаті, говорив. Он на тім тапчані любив посидіти, покурити. Он ще пачка цигарок лежить на припічку. Дурепа, не взяла з собою, забула, а він же, може, мучиться без курива! Дуня схлипувала невтішно, як дитина. І хоч лаяв він її, та іноді й пожаліє, пригорне, сльози витре, поцілує. І тоді милішої миті для неї немає, усі кривди вмить забуде. І хлопці тепер, як побиті по двору ходять, місця собі не знайдуть. Горе дітям…

Пройшов рік. У хаті зникли й сліди Пантєя: не висить на кілочку його одяг, нема на припічку цигарок, не чути в’їдливого запаху силосу, дешевого тютюну й духу перегару. Приїлося горе. Журби щоденної немає. Панував розмірений побут: Дуня ходить на роботу і порається на городі, доїть корову, хлопці пасуть худобину, глядять кролів, збирають падалішні яблука на здачу (їх приймають у виноробку), виконують іншу роботу по господарству. Правда, не можна сказати, що в сім’ї лад. Старший Віталій із матір’ю часто сперечається, як і раніше, забіякуватий, учителів і за вухом не веде. Нелегко живеться Василькові. Хлопці дражняться з нього, дають стусанів. Той зносить усе терпляче, тільки іноді, на самоті, заплаче, щоб ніхто не бачив. Йому образливо за те, що має слабенький розум. Хто так розпорядився? Чому так? Чому він не такий, як його брат, як інші сільські хлопці? Брата спробуй зачепити – у морду зразу дасть! І сильний – рука он яка міцна! А він… Незграбний якийсь і боїться всіх. Нічого зі своїм страхом Василько зробити не може.

Віталій уже парубкувати почав, дівчата до нього ходять. Десь у когось виміняв старенький касетний магнітофон і тепер вечорами в літній кухні збирається товариство, музику слухають.

До хазяйства Віталій тепер збайдужів, ганяє брата, чого раніше не робив. Дістається Василькові, якого підлітки-пастухи чомусь прозвали Кокошком. До обіду, поки всі у школі, йому легше пасти корову, бо іншу худобу пасуть дідусі, а вони добрі. Після обіду женуть їхні онуки. Тоді Василькові справжня каторга.

– Кокоша, прівєт! – чіпляється до нього вилицюватий, високий Сашко, верховода на вулиці. – Ти що, кисле молоко їв?

Усі аж зайшлися від реготу. Ні по чому ж не видно, щоб хлопчина їв кисле молоко, але ж який Сашко дотепник!

– Ні, – простодушно відповідає ображений Василько.

Він знає, що цим кпини не кінчаться.

– А чого ж біла піна по бороді тече?

Василько не помітив, що чогось потекла по бороді слина, а хлопці й дівчата потішаються, регочуть.

– Кокошко, а покажи, як півень кукурікає.

Хлопці змушували його співати по-півнячому, а як відмовлявся – боляче стусали.

– Ну не хо… – заскиглив Василько, інстинктивно захищаючись руками.

Він знав, що його зараз стукнуть.

– Ти що, припух? – Сашко вп’явся важким, свинцевим поглядом. – Чи показать, як кобила кусається?

Це означало стиснути п’ятірнею м’яз на руці чи нозі. Боляче до сліз.

Довелося кирликати. Ото вже втішалася компанія! І дівчата і хлопці, і менші і старші.

– Чого все казитеся, бісова невіра?! – зненацька гримнув бас діда Демида.

Старий якраз пригнав свою Рябуху пасти. Опасиста корова не зважала на людей, поволі гризла траву.

– Ич узяли моду – здіватися із слабого. Ось як дам ломацюгою…

Гурт як вітром здуло – побігли в кущі. Та не відчепилися від нещасного Василька:

– Кокошко, повертай корів. У кукурудзі вже.

Худоба справді забрела вже в колгоспну кукурудзу. Василько побіг завертати. Незграбна, сутулувата постать його з величезною герлигою відсвічувала у променях сонця, яке на хвильку сховалося за темною хмариною. День схилився до вечора. Василько гнав додому корову й теля, а заразом і всю худобу. Ніхто з пастушків не завертав корів, як потикалися в городи – бігав один Василько. Дорослі бачили це, але їм не було до того ніякого діла.

А Віталик у цей час знехотя роздав кролям люцерну. Треба накосити ще, але он дівчата йдуть магнітофон слухати. До них уже небайдужий хлопчина. Соромно йому, що ще не помився, не переодягся у празникове, ось тут коло кліток порається. Дівчата стали біля літньої кухні, щось між собою розмовляють, хихикають. То одна, то інша на Віталика зиркне.

Бідовіша Настя озвалася:

– Віта, прівєт, – і помахала пухкенькою ручкою.

Хлопця вкинуло в жар, геть ніяково стало. От, із цими кролями!

Хай би Василько дав, що він на тому пасовищі робить? Гуляє. А йому і накоси, і принеси, і он мати казала у свиней вичистити. Мопед поламався, справляти ніколи…

Тим часом Василько пригнав худобу. Прив’язав корову й теля, пішов руки сполоснути до умивальника. Зголоднів. А он і мати із грядки йде. Дівчата гречно привіталися до тітки Дуні, але все поблискували хитренькими очицями: туди-сюди, туди-сюди. Мовляв, іди собі, тітко, десь у хату, нам уже гулять кортить так, що аж-аж…

– Віталій, ти кролям укосив?

– Завтра.

Хлопець аж почервонів від образи. Його ждуть, а мати причепилася з тими кролями. Не здохнуть!

– Не завтра, а зараз укоси, чуєш?! І коли ти у свиней вичистиш – теж завтра?

– Не буду я вичищати! – кинув ряднину неслухняний син. – І косить не буду. Хай Василь косить, однак не робе нічого.

Матері кортіло дати прочуханки, та посоромилася дівчат.

– Ну підожди в мене! – пробурмотіла тільки й гукнула меншенького.

– Іди, синочку, повечеряєш. Як ти, мій любий? – і погладила русяві кучерики.

Дівчата одвернулися, пирснули. Їм було незрозуміло, як може бути любим отаке опудало сопливе. Прийде час зрозуміють, як стануть матерями. Тільки не дай їм, Боже, такого покарання!

Віталик ускочив у хату, налив у миску води, нашвидку ополоснувся, одяг на себе теніску і старі джинси. Йому їх віддав сусідський парубок, що цієї весни пішов в армію. Джинси були завеликі, і Віталик їх перешив. Але все одно кльово, модно. Зачесав чуба набік, збризнув одеколоном. О, парубок! І пішов до дівок. За хвильку в літній кухні залунала музика.

Дуня сама пішла вкосити кролям, але меншенький нагледів матір і допоміг їй. Тоді вдвох стали вичищати у свиней. Гною набилося у двірці – вона не встигає за роботою, а Віталика не допросишся. Коли вже докидала останній навильник, відчула, як страшенно стомилася. Обперлася на держак. Смердів розворушений гній, літали мошки. Тисло у грудях. Дуня схилила голову на натруджену руку, ледь чутно зойкнула.

– Що, мамо? Щось болить? – затурбувався Василько.

– Та ні, дитино. Втомилась просто. Пішли вже до хати.

Що не рік, то Дуня все дужче слабла. Видно, якась болячка причепилася до неї і гризла зсередини. Корову продали – не могла вже вона біля неї ходити. Свиней порав Василько, кури самі собі жили: квочки квоктали, курчата плодилися. Хто-небудь їсти їм сипне та й годі. Крашанки подере на гніздах.

Матір’ю турбувався лише Василько. Старший син ніби не помічав її слабості, сперечався, сварився, виказував, що в нього немає модної одежі, мотоцикла «Яви», нового стереомагнітофона. Якось, коли він розійшовся не на жарт, Дуня, не маючи вже сили слухати, промовила тихо:

– Нічого, дитино. Скоро тобі буде краще. Небагато вже залишилось.

Скупа сльоза потекла по зморшці на її щоці і здоровою краплею впала на фарбовану в червоне дошку підлоги. Син не зрозумів материних слів, але у ньому враз заворушився жаль до неї. Схотілося попросити пробачення, обняти маму, але не насмів – посоромився. Це не гідне чоловіка – вибачатися, жаліти, слюні розпускати. Чоловік твердим має бути. Згадав батька, якого вже скільки років не бачив. Скучив за ним, ой як скучив. Але  не розкисати! Замовк, пішов у свою кімнату. Журба, почуття провини тисли хлопця.

Дуня вмерла тієї осені, що Віталія мали брати в армію. Останні два місяці злягла, мучилася тяжко. Горе зріднило братів. Віталій одкинувся від гульок, як тільки приїде з «бурси», де вчився на тракториста й водія, спішить до матері. Василько то весь час біля неї. Змарнів, схуд. Доглядати Дуню допомагала сусідка, добросердна тітка Тетяна. Треба ж було її і помити, і переодягти, і перестелити – Василько цього не зробить. У суботній вечір Дуня вже геть змарніла, висохла, тоненька, ніби невагома зробилася. Важко дихала. Хлопці сиділи біля неї.

– Синочки, сядьте проти мене, щоб я вас бачила… Отак, любі. Гарні ви в мене… Дружіть, помагайте один одному, про батька подбайте. Він ваш рідний батько. І простіть мене, сини любі, як я чим зобидила, простіть…

– Мамо!!! – в один голос гукнули Віталик і Василько, вхопили неньку за всохлу, таку маленьку руку.

Але мама їх уже не чула. Стала в хаті урочиста сумна тиша, як завжди, коли відійде чиясь душа в горішній світ.

Священик запечатав могилу, люди кинули по жменьці землі й почали розходитися.

– Приходьте, люди добрі, на обід, – гукала всіх сусідка Тетяна.

Вона розпоряджалася похоронами, бо Віталій ще надто молодий.

– Приходьте, люди добрі, на обід, – повторив Віталій і йому стало дивно від своїх слів.

Ніколи раніше не звертався до громади, жив просто, зовсім не задумуючись над життям. А в цю мить відчув тягар, який упав на його душу – бути старшим у домі. Мами вже немає і ніколи не буде, не встане вона із сирої землі повік. Батько в тюрмі, сидіти йому ще три роки. Йому самому цієї осені в армію треба йти. На кого покинути Василька? На грядці он буряки недокопані, сіяти треба. Мати все турбувалася тим посівом. Пшениця в засіці суха, ще неньці дали на зароблений руб. Виорати треба стерню, а ще передніше гній вивезти. Весною картоплю садити… Хто її садитиме? І що взагалі з городом робити? Його в армію заберуть. У голові замакітрилося від цих думок, ще й серце нило від болю за мамою. Як він зобижав її! Якби ж можна було той час вернути – він би їй… Він би перед ненькою дорогу підмітав, щоб їй легко було ступати, ні словом, ні ділом не скривдив би. А так… Що ж тепер уже…

Уже всі рушили йти, а Василько ні з місця. Стоїть біля материної домовини, непритрушеної землею. Копач, дядько Микита, підійшов до могили зі своїм напарником, узяв шкарубкою рукою хлопця за плече. Василько здригнувся.

– Ти, хлопче, тут не стій. Нема чого тобі тут робити. Ходи, із людьми пообідаєш за матір…

Василько як і не чує. Він не може зрушити з місця, уп’явся в жовті дошки, присипані рудою глиною. Там його мама. Чого вона там? Невже він її ніколи не побачить? Чому так? Смерті Василько не розумів. Він знав, що люди вмирають, але не думав, що це може статися з його мамою. До чужих йому байдуже. А мама… Вона там, у тій ямі… Близько – і не дістати. Серце торохтіло у грудях, як навіжене, очі застилав туман. Вітерець струснув із берези, що росла поряд, жовте листячко. Воно закружляло, кілька листочків упало в домовину, один на русий чуб. І вітер, і листя, усе як завжди, тільки мами немає. Як так? Небо мовчало, земля мовчала, люди не могли відповісти на це запитання, слабенький Васильків розум не міг пізнати тієї страшної таїни. Тільки серце не знаходило спокою, як полонена пташка, тріпотілося у грудях – ось-ось вискочить.

– Пішли, дитино, – укотре вмовляла його тітка Тетяна, – тут не можна бути. Ми до мами завтра прийдем, снідать принесем.

Снідать… Чи вона буде снідать? Дурне це все… Он вони його дурним усі вважають, а самі дурниці кажуть і роблять.

– Мама не їстиме, нащо нести? – не голос, біль запитав.

– Так, не їстиме, ми всі поснідаємо за упокій її душі, так годиться. Вона з неба нас бачитиме й радітиме. А як ти тут стоятимеш – сумуватиме. Ось пішли… Пішли, пішли, дитино…

Підійшов і брат Віталій. Обняв за плечі. Василько рушив. Він нічого не розумів. Просто пішов з усіма й дорога його все віддаляла й віддаляла від мами.

Віталій закінчив бурсу й робив у тракторній бригаді слюсарем. На трактор, хоч і були права, його не посадили. Сказав голова, що не сьогодні завтра в армію, як прийде – тоді. І крутив хлопець гайки, придивлявся до техніки. Робота йому подобалася. Дядьки жартівливі такі, не дають засумувати. А вдома – пустка. Василько крутиться біля тітки Тетяни, допомагає їй по господарству. Хороша вона, душевна. Спасибі їй. Увечері вони їли кашу, яку гарячою принесла сусідка. Коли це загавкав Бровко, і у двір зайшов лісник дядько Степан.

– Здоров, хлопче, у мене до тебе діло є, – подав вузлувату руку. – І ти здоров, – привітався з Васильком. – Тобі в армію скоро? – кивнув Віталію.

– Повістки ще нема. Що оце із братом робити, не знаю.

– Не журись. Якось воно буде. Тітка пригляне, а ні – в інтернаті побуде.

– Не хочу я в інтернат, – накостричився менший.

– Ну, не хоч, то я ж тебе туди не відправляю. Я ось по якому ділу. Ви б обоє в мене в лісі поробили б, дров собі привезли. У мене там старенький тракторець, а дід Грицько, що на ньому робив, захворів. Ти ж тямиш їздити?

– Атож.

– Ну от. Якось воно буде. Мужики підкажуть. В їх хоч і прав нема, але з технікою знайомі. А брат помагав би вантажити. На дві зими топлива буде.

– Гаразд, дядьку, – погодився Віталій.

Подумав – що йому в тій бригаді робити. Там ним тільки дірки затикають. І пішли вони із братом робити в ліс. Василько аж посправнішав. Там його не зобиджали, ставилися як до рівного. Він відчував себе таким робітником, як усі. І помітили дядьки, що не слабкий підліток, як виросте – добру силу матиме. Як не дав Бог розуму, то здоров’ям не зобидив.

Через два тижні Віталія викликали у військкомат, до самого комісара.

– Привіт, сідай, – підсунув стілець призовнику відставний майор.

– В армію хочеться?

Віталій стенув плечима. Куди ж від неї дінешся? Хоч не хоч підеш.

– Правильно, іди. Розумієш, чого я тебе викликав… Тобі за сімейними обставинами належить відстрочка. Батькові ще скільки сидіти?

– Три роки. Ну, менше трохи.

– Три роки… – Майор задумався. – Воно можна, звичайно, але подумай сам. Хлопці твого віку вже відслужать і забудуть, а тобі йти. І повір, нелегко тоді тобі доведеться. Менші за тебе тобою командуватимуть, ганятимуть. Я б радив зараз піти, із своїм призовом. Так легше служить, повір.

– А брат?

– Ну що брат… В інтернат піде. Там нічого нема страшного – і годують, і одягають. А повернешся – забереш додому.

– Добре, я подумаю.

– Думай. Через тиждень я тебе викличу.

Віталій, поки йшов до автостанції, усе міркував – чи йому зараз іти в армію, чи скористатися відстрочкою. І майор правий, і брата шкода.

У буфеті на автостанції продавали пиво.

– О, Коша, прівєт! – підняв обидві руки довготелесий Сашко, той, що ображав Василька.

Зраділи й інші хлопці, із ними Віталій учився в «бурсі».

– Щас як дам «Коша», то й пляшку ковтнеш! Ти що не знаєш, як мене звуть?! – Віталій накостирчився, готовий зразу врізати в лобешню придурка Сашка.

– Та Віта! Я шуткую. Пива хоч?

– Більше так не шуткуй. А пиво давай.

На стойці стояла ціла батарея пляшок, і Сашко підсунув одну Віталію. Той зубом відкрив кришку, кілька разів пожадливо ковтнув. Він бачив, так роблять старші хлопці. Хотілося бути схожим на них, змужнілим.

– А нас в армію беруть, – повідомив Сашко.

– Усіх скопом?

– Да. Через тиждень. І на виряджаннях один у одного погуляєм.

– То я до всіх прийду, – реготнув Віталій, – ото буде прикол.

– Приходь.

Від пляшки пива хлопець захмелів і стало весело, захотілося гуляти. Того вечора він прийшов у клуб і таки побився з Сашком, бо той по п’яні присікався. Мав тепер бланш під оком і подряпину на щоці. Але те його не турбувало. Не вперше і, либонь, не востаннє. Парубоцька хвороба. Хвилювало те, що десь поділася Свєтка, до якої давно був небайдужий. Підійшов до бесідки, закурив. Раптом побачив, що Свєтка сідає ззаду на чийогось «Мінчака». Хлопець у шоломі і хто такий – не розібрав. Від бесідки до мотоцикла метрів триста. Та й що ти – бігтимеш? Хмарка сизого диму, дівчаче довге русе волосся і вихор змів кілька жовтих листочків. Мотоцикл зник.

На другий день Віталій робив у лісі. В обід зайшов із братом до сільського кафе «Лада». Замовив борщ, кашу.

– Віталька! – до кафе зайшов однокласник Сергій. – Там твій батя вернувся. З автобуса вийшов, я бачив.

Братів як вітром здуло. Тато! Вони, по правді, за нього забули в горі й колотнечі.

Пантєй, згорблений, передчасно постарілий, поволі йшов сільською вуличкою. Сизий цигарковий дим змішався в сивуватих вусах, прокопчував старенького картуза. Чоловік припадав на праву ногу – два роки вже, як боліти стала. Лікар дивився в тюрмі, але ліки там, як і в армії – йод і зеленька. Та ще вазелін. Пантєєві «скостили» строк – вийшла амністія і «за хорошу поведінку». Пусто було на душі. Так хотілося душевного тепла, так скучив за своєю Дунею, що, якби міг, плакав би і плакав. Так не може. Душа болить, а сльоза не йде. Не зігріє його теплом ніхто – удома хлопці, повиростали, відвик від них, хоч і його діти. Ох, якби Дуня була жива – усе інакше було б, усе! Не йшов би оце сам – вона приїхала б по нього, може, і хлопці з нею. Удома ситним борщем би нагодувала, чисту постіль постелила б. Який же він був дурень, що не цінував жінки. На чортову матір йому здалися оті обіцяні Костилем тисячі, хіба він не мав теплої хати, доброї вечері? Та й дещицю на книжку Дуня клала. А тепер… Пантєй шкандибав і боявся доходити до хати. Боявся своєї хати…

– Тату! – почулося ззаду.

Пантєй оглянувся. Здоровий гарний парубок гукає його – он яким став Віталик! І Василько вигнався, дужий у тілі. Очі у хлопців світяться радістю. Удома швидко нажарили картоплі, Пантєй із сумки витяг ковбаси і хліба, які купив у магазині в райцентрі, пляшку горілки.

– Ти куштував уже? – запитав старшого сина.

– Батя, мені в армію через тиждень.

– Тоді ясно.

Пантєй налив по чарці собі й синові. За вечір хлопці розповіли йому все – як жили всі ці роки, що зараз у селі робиться.

– Піду я, хлопці, на роботу. – Пантєй затігся сизим димком. – Не видержу дома. Та й дільничний, може, не так чіплятиметься.

– А куди? – поцікавився Віталій.

– На ферму – куди ж?

– Не спіши на ферму. Давай краще в ліс. Там і дров заробить можна і лісник, дядько Степан, нормальний мужик.

– Можна і в ліс. А тепер харош, рєбята, я виспатись хочу. Скільки ночей у казьонному домі, Господи…

Пантєй ліг на тому ліжку, що спала Дуня. Василько скоро стих у своїй маленькій кімнатці, Віталій пішов десь у клуб, а Пантєй усе не міг заснути – Дуня як жива перед очима стояла. Він подумки говорив із нею, як із матір’ю, виливав усі свої жалі, каявся у гріхах. Місяць високо піднявся в небі, забрехав Бровко. Тихо стало, нічні думки, як це не раз бувало, перейшли в неспокійний тривожний сон. Щастя пішло з цієї хати, як тільки навіки вибула господиня. Чи повернеться? Бог теє зна…

За час, поки Віталій служив в армії, Пантєй остаточно спився. Не витримала його душа самотності й печалі. До горілки призвичаїв і меншого сина, який уже став юнаком. Тільки так і залишився незграбним, недолугим. Душа у Василька тепер загрубіла через горілку. Йому нічого більше не хотілося – аби випити. За це ладен був найважчу й найпаскуднішу роботу робити, а сили Бог хлопцеві чимало вділив. Дядьки тільки головами похитували, як Василько брав під пахву товстелезні окоренки й заносив у дровітню. Таких чурбаків і вдвох не потягнеш, а він сам, хоч би що. Пантєй уже тільки плутався під ногами в сина – обезсилів геть. Заріс рудою з сивиною навпіл бородою. Очі потупіли, обличчя посиніло, голос ще більше хриплий став. Алкаш алкашем. Немитий, нечесаний, люди гидували його до столу садити. Як поріже або порубає комусь дрова, давали торбу з могоричем – хай іде к лихій годині додому й там частується. Василько, поки не пив, часто навідувався до материної могилки, рвав бур’яни, садовив квіти. Тепер на кладовище не ходив і за матір забув. Не встане вже мати. А життя… Є пляшка, шматок хліба й сала – та й годі. Що ще треба? Ну якби ще жінку… Цього Васильку іноді дуже хочеться – так жінки сахаються його, як чорт ладану. Тоді парубок злий на весь світ і готовий трощити все підряд.

На кутку, де жив Пантєй із Васильком, сталася новина – діти забирають сусідку Тетяну, ту, що допомагала ховати Дуню. Постаріла Тетяна, знемічніла геть. Тепер хату продадуть. Оголосили в селі. Купці не приходили, бо хата старенька, незавидна. Правда, через деякий час нагодилися глухонімі Митро й Настя – подружжя. Вони жили аж під садками – далеко. Туди дорога шосейна не прокладена, бо поряд Фоса розмиває. Отак і жили люди: як весна або дощі – дорогою річка тече, а самим по городніх межах ходити доводиться, інакше не пройдеш, а як сухо – дорога трохи піщана, і ходити, і їздити можна. Але то для старожилів, молоді на таких «забитняках» жити не бажають. От і стоять пустки. Жили там тільки німі та ще дві бабусі. Як дізналося подружжя, що хата продається, то подалися на перемовини. Спілкувалися на мигах і дійшли згоди, що Митро щомісяця свою пенсію віддаватиме Тетяні. На пошті переказом перешлють. Грошей у німих катма, бо жили бідно. Їхній син народився здоровим, зараз в армії служить. На рік молодший Віталія. Як тільки Тетяна виїхала, подружжя перебралося в куплену хату. Настя була молодшою від Митра, непоганою з себе, і Василько почав на неї задивлятися. Нестримне бажання росло й росло в ньому, не давало спокою.

Він почав за жінкою слідкувати. Нещасна, нічого не підозрюючи, зайшла в повітку поратися. Раптом на дверях став Василько. Його очі хтиво блищали, горіли лихою пристрастю. Настя пробувала закричати, але з горла вирвалося лише шипіння. Василько мучив жінку, поки вгамував гріховне бажання. Потім тицьнув здоровенним кулачищем під ніс: мовляв, спробуй скажи комусь. Та хто б розбирав жести скривдженої глухонімої, навіть якби вона повідала про заподіяну їй наругу. Одним разом хлопець не вдовольнився. Погрожуючи кулаками, ґвалтував і ґвалтував. Нікому в селі до цього діла не було, ніхто не цікавився, як живуть п’яниці Пантєй і Василько та їх сусіди-інваліди. Бог зрештою змилувався над нещасною Настею: до їхнього села прибилася якась приблуда й п’яниця, вона сама злигалася з Васильком, і той відкинувся від глухонімої. Рита  була «до того діла» жадібною і ненаситною, і у Василька розбуявся «медовий місяць». Односельцям знову ж таки байдуже було, із ким та як там живе несповна розуму хлопець, хто до нього «приблудився». Наші люди заметушаться тільки тоді, коли з ними самими та з їх рідними щось станеться. От якби, не дай Боже, Василько зґвалтував якусь дочку чи дружину «доброго господаря», «шанованої людини» – швидко б відправили його куди слід. А як ґвалтував каліку чи розпутствує з п’яницею – яке кому до того діло? У нас же хата скраю.

Отож, коли Віталій повернувся з армії, у хаті жило троє: батько, брат і його полюбовниця. В армії хлопцеві так кортіло вернутися додому, а як прийшов, сумно стало. Згадав покійну матір. При ній так гарно було в хаті і  дворі, чисто, прибрано. У хліві корова мукала, у сараї поросята росли, у курнику – птиця. Достаток був у всьому, у хаті хлібом пахло й борщем. Такого доброго борщу, як мама варила, Віталій не їв із тих пір, як вона занедужала й не могла вже куховарити. Згодом померла… А зараз… Що в цій хаті робиться, Господи! Батько з тюрми повернувся і спився геть, Василько теж, потіпаху якусь привів. Стіни куривом просмерділися і затхлим духом перегару. Сірі стіни, давно немазані. Город бур’янами заріс, у хлівах пусто, дерев’яний тин похилився, залізних воріт вже немає, мабуть, старий із Васильком пропили. Їсти в хаті нічого, крім трьох квашених яблук, шматка сала і хліба та ще цибулини, які дали на закуску. Він зайшов саме в ту «щасливу» мить, коли Василько витіг паперовий чіп із пляшки малясовки, яку дали на могорич за порубані ним дрова.

– О, братуха, прівєт! – шморгнув носом Василько і протяг чорну мозолисту руку для вітання. Так, ніби не бачився не два роки, а два дні.

– О, синашу, здоров! – підвівся з тапчана постарілий, зморщений Пантєй.

Сказала «прівєт» і розчервоніла, охоча до горілки й усього іншого дівчина.

– Здоров чесній компанії! – поручкався з батьком і братом Віталій. – Це твоя? – зрозумівши все без слів, спитав для годиться Василька.

– Атож! – не без гордості відказав той.

– Як звуть?

– Рита.

– Я Віталік. Ну що, за встрєчу? Щось ви кисло живете… – І клацнув замками своєї дембельської валізи.

Там лежали дві пляшки «Руської»: недопита й непочата, залишки смаженої курки, палиця ковбаси, рибні консерви. Учора вечеряв із хлопцями в потязі.

– О! – розклав усе на столі Віталій, не знімаючи парадки.

На кітелі сяяли знаки солдатської доблесті: відмінник бойової і політичної підготовки, кандидат у майстри спорту. Не треба це все на «гражданці», але Віталій ще про це не задумувався, ще жив армією. Коли побачив усю цю хатню убогість, навіть подумав: «Нащо вертався? Там усе класно було». Але думка промайнула й тільки: усе-таки він скучив за батьком і братом – рідніших людей у нього немає.

Загуділи вони того осіннього вечора добряче. Випили всю горілку й Віталій узяв ще літру в сусіда. Той на радощах налив солдату чарку ще й у хаті, дав закуски. Хміль добре вдарив у голову. Віталій скоса глянув на годинник. Десята. О, сьогодні у клубі танці!

– Так, рєбята, ви тут продолжайте, а я в клуб. Треба й мені піджениться, – підморгнув весело і змовницьки, а батько, посміхаючись, теж підхопив:

– Іди, хлопче. Я ж понімаю – треба. Тільки дивись там.

– А що дивитись: узяв і «в десятку».

– Ну, ну… Не промаж.

Цих слів Віталій уже не почув – пірнув у холодну й мокру листопадову ніч.

У клубі підпилого Віталія хлопці зустріли захоплено, та йому було байдуже до них – цікавили дівчата.

Із солдатської казарми хлопець потрапив ніби у «квітник»: кругом напрочуд красиві, зі смаком одягнені дівчата. Серце аж топилося в солодкій млості. Він і до армії ходив у клуб, і тоді дівчата були гарні, загалом усе було так само, але зараз чомусь особливо прекрасним. Чому воно так Віталій не задумувався, а просто радів, насолоджувався цими, мабуть, найкращими у своєму житті хвилинами. Хлопець пильніше придивився до «квітника», поблукав трохи обважнілим від легкого хмелю поглядом, як здоровенний, неповороткий джміль літає над квітами, вибираючи, на яку сісти. Серце вкинуло в жар, він не міг більше відірвати погляду від білявої дівчини з ямочками на щоках, яка щось весело говорила своїй подружці, посміхаючись усе чарівніше й чарівніше.

У залі звучала трохи непристойна пісенька, адже вже на зміну «правильним» вісімдесятим прийшли «лихі» дев’яності:

«В сети я твои попался,

Как в бордель монах.

И морально разлагался

На твоих глазах.

А когда ты подмигнула

Мне изподтишка,

Я чуть не упал со стула

Ко-шеч-ка!»

Приблизно так, як герой цієї пісні, почував себе Віталій. Тільки йому нічого було остерігатися впасти зі стільця, адже стояв на рівних. Правда, ноги трохи підгиналися від легкого тремтіння. Хміль десь дівся, погляд пояснішав. Що тільки робить із людиною кохання! Стояти більше не міг і поволі рушив до дівчини, не відриваючи від неї погляду. На його щастя, змінилася музика, зазвучала повільна лірична мелодія. На «медляк» почали запрошувати хлопці дівчат. Віталій у якомусь напівсні спитав у своєї обраниці дозволу запросити її на танець, узяв у свою треновану, сильну правицю ніжну й чомусь тремтячу тоненьку ручку. Потім він запросив Ліду, так звали дівчину, у кафе. Замовив кави й морозива, почав розповідати їй про солдатські пригоди. Але Ліда лише ввічливо посміхалася – усе це їй було нецікаво. Ну справді, що цікавого для дівчини в тому, що прапорщик Дацюк, їхній старшина, солідолом мазав пожежну драбину, щоб потім виявити тих, хто бігав у самоволку. Або як рядовий Нурієв, перебуваючи під кайфом після викуреного косяка, ловив метелики по казармі, і за цим заняттям його застав черговий по частині капітан Чистяков. Нурієв зірвав з ошелешеного Чистякова формену фуражку і з криками: «Кіш, кіш, праклятая!» гасав по казармі, як навіжений, під регіт сонних солдат, серед яких половина була п’яних або обкурених. Середньоазійський наркоман за свій «бенефіс» отримав десять діб губи. Або що цікавого в тому, чим рядовий Козлов, уже по суті алкоголік у свої неповні двадцять, заїдає перегар. Якийсь препарат салол… Хіба це цікаво скромній, вихованій, цнотливій сільській дівчині? Але їй сподобався хлопець, який так захоплено все це розповідає, і його русе кучеряве волосся так хвилююче раз по раз спадає на лоба. Він енергійно поправляє чуба легким змахом голови. Його формена фуражка недбало лежить поряд із недопитою чашкою кави, виблискують значки на кітелі. Ліда була заворожена. І піймалася на ґачок.

Мама швидко дізналася, із ким зустрічається її дочка, і вибір їй не сподобався. А батько взагалі ледве стримував гнів:

– Хіба хлопців гарних нема в селі? Знайшла… п’яниці кусок. Його батько і брат не викисають із горілки, та й сам він за них не кращий. Ходить, як та чума, по тракторній бригаді, злигався з Петром Макарцем, Мишком Слишем – саме тими хлопцями, що не люблять випить, – від злої іронії в чоловіка аж рота перекривило.

Він переживав за свою єдину доньку, боявся віддати її на поталу. Ще довго батько лаявся, а мати, слухаючи чоловіка, мовчала. Хоч їй і не подобався Віталій, та бачила, як кожне батькове слово ранить Ліду – куди вже їй вогню додавати, коли й так палає. Навіть спробувала втихомирити чоловіка, обережно мовивши:

– Та батько його такий, як ти кажеш. Але ж мати, покійниця Дуня, хорошою людиною була, роботящою.

Жінка була не рада, що це сказала. Як підхопив – на Дунині вікна три дні собаки брехали й так далі, і тому подібне. Набрався чоловік гріха, ні за що вилаявши покійницю. Може, цей гріх і впав на його родину, бо не минула Ліда тяжкої жіночої долі. Мати, бачачи, як донька страждає, умовила чоловіка одружити Ліду й Віталія:

– Хай у нас живуть, хата велика. Він же не такий і поганий – до роботи беручкий. Братимеш його під свою руку, підказуватимеш та й хазяйнуватимемо разом. Од п’яниць одкинеться. Треба опора в житті хлопцеві. А що ж у нього вдома? Якби мати була жива, то ще б може інакше якось було.

У цих словах були мудрість і момент істини, та чоловікова пихатість зіпсувала все. Віталій, як почали вже жити разом, відчував, що тесть його на дух не зносить. Що він не зробить – не так. Усе повчає, та ще і спогорда.  Мовляв, я хазяїн, а ти так, чортового батька син. Перші місяці Віталій не пив, бо ще захоплений був молодою дружиною, а далі…

Дружина завагітніла і стала не такою привабливою. Тесть бурчить і бурчить. Теща скоса дивиться. І став Віталій у чарку заглядати. Через це розбушувалися скандали в хаті. Кілька разів ночував у себе вдома, потім загуляв. Рита втягнула його в компанію таких самих легковажних жінок, як і вона. Тиждень пиячили. Кожен, хто не раз запивав, знає, що коли  після 7–10 днів запою настає просвітлення, ураз осоружним стає все – і горілка, і товариші по чарці, і навіть шалави. На душі страшенно гірко й соромно від того, що пустився берега. Так сталося і з Віталієм. Він прокинувся одного ранку й у голову вдарило: «Ліда!!!» Цей удар був настільки сильним, що якби Віталій не лежав, а стояв, то впав би навзнаки. «Боже, що я наробив!!!» – обхопив голову обома руками, скинув лахміття, яким був критий і звівся на ноги.

– Пупсік, ти куда? – ліниво вивернулася шалава й потяглася, як гадина, під його руку.

Віталій вилаяв її найгіршою лайкою, однак ще п’яненьку даму це зовсім не збентежило.

– Клас! – ляпнула вона в долоні. – Матюччя – перший сорт! Наш парінь!

– Заткнись, бо ти в мене щас стоячі носки ковтнеш!

– Тю, дурак… – шалава ліниво одвернулася.

Віталій уже потягся викинути її з ліжка і шваркнути об підлогу за те, що посміла йому огризатися, а потім подумав: «А при чім тут вона і нащо мені потрібна? Хіба не я сюди приблудив?» І стало ще більш гірко й гидко. Зодягся і вийшов з обколупаної халупки, де жила ця потіпаха. Засмердів полин і чорнобиль, товсті й цибилаті бур’яни заслали весь двір, тільки стежки між ними протоптали п’яниці і бродячі собаки. І він… Обличчя спалахнуло. Він подався до тестевого двору, у брудній одежі й із реп’яхом на сідниці. Бабусі, «спостережний пункт», тільки осудливо похитували головами. Віталій спочатку стукав, а тоді кулаками почав гатити в залізні ворота. Одна з бабусь обізвалася:

– Нікого дома нема, хлопче. Ліду в роддом одвезли…

– Я щас, до неї…

– Куди, дурню? Приберися хоч, реп’ях оно на сраці. Не ганьби жінки своєї.

Ось за ці слова Віталій був вдячний сусідці. Бо й справді так би й подався в райцентр. Тепер же пішов додому, скинув із себе одяг, виправ, поголився, покупався, знайшов у що переодягтися і аж тоді поїхав у Городище.

«Господи… Це ж букет квітів треба…» – вернувся, щоб піти до базару, бо вже розігнався бігти до лікарні. Біля продавчинь, в основному літніх жінок, було як в оранжереї, усе маяло різнобарв’ям. Віталій купив по кілька квіток усіх видів, догідливі жіночки допомогли скласти гарний букет. Котрась із них підмітила, що хлопець стривожений:

– Не ладиться з любов’ю?

– Угадали. Син народився, – відповів Віталій.

Звідки він знав, чи син з’явився на світ, чи дочка, і чи вже народився, чи ще ні. Але яке цим бабусям діло? А вони вразу всі заусміхалися і почали зичити дитині доброї долі, а батькові й матері здоров’я. Так, ніби їм і справді було небайдуже до Віталія, Ліди і… Боже, у нього буде чи вже є дитя. Віталій геть не відчував, не міг відчути себе батьком. Тільки дивно якось було. Та ще пік сором за свої блудливі походеньки.

Коли підійшов до пологового, тесть із тещею вже сяяли щасливими посмішками біля вікна. За склом стояла зблідла тонесенька Ліда і тримала малесеньку лялечку з червонющим обличчям. Очиці в дитини були заплющеними, і сама вона лежала спокійно, тільки трішки ворушила ротиком. «Господи, то є моя дитина!» Ця думка перша вирвалася із свідомості. Віталій ніколи не вірив у Бога, про Нього ніколи не думав, а сьогодні вже втретє за день це магічне слово озвалося до нього, як озивається до всіх нас, віруючих і невіруючих. Поки самі батьки говорили до неї, Ліда була сумною, очі її тривожного шукали чогось, а як побачила Віталія, посміхнулася. Тесть із тещею ще не бачили зятя, який тихцем підійшов, тримав букет і пильно дивився у вікно. Тесть перший відчув щось за спиною. Обернувся, а з ним і теща. Обличчя їхні спохмурніли:

– А, з’явився – не запилився, – почав старий, – татусь…

– Мовчи, дома побалакаєм, – жінка смикнула чоловіка за рукав.

– Нужен він мені дома. Хай іде к лихій годині, де був.

– Тату, не сваріться. Хай Віталій не йде від мене.

Вона вже пробачила свого непутнього чоловіка, бо дуже його кохала. А батько тільки заскрипів зубами. Побули ще трохи біля Ліди, а тоді попрямували до машини.

– Ти ж думай щось, татусю. Коляску треба, пильонки-розпашонки там. Чи гадаєш, тільки ми з матір’ю дбатимемо про твою дитину?

– Та, старий, перестань же! Ну диви! – обурилася теща.

Вона була на сьомому небі від щастя, що народився внук. Готова на радощах і блудливого зятя пробачити й навіть розцілувати. А чоловік був не вельми сентиментальним, та ще й скупеньким. Важко з ним жилося, характер занудний, але ж хазяїн добрий.

Спав Віталій із тещиної милості в них дома. Увечері навіть випили по чарці, подивилися телевізор. Та й лягли, бо що ще робити. Віталій надумав уранці йти на наряд в просити в голови грошей на обновки для новонародженого сина. Зарплата нарахована є, тільки не платять її ось уже скоро рік. Зате в голови в дворі з’явився новенький «Форд», затіялося будівництво нової хати. Скот, свині спродуються, невигідно хазяйнувати, мовляв, а грошей за те ніхто з колгоспників не бачить, не знає, де вони діваються. А в начальства все як не обновки, то будівництво затівається. Але це так, між іншим. Віталій про це не думав. Йому якби віддали його зароблені, щоб купити дитині все, що треба.

Після наряду в кабінет голови один за одним ішли прохачі. Кожному грошей треба або хоч продуктів чи харчів для худоби – без цього ж не можна жити. Голова нічого не давав. Усе відмовляв, мовляв немає грошей і хто зна коли будуть. Можна тільки олії і гречки в коморі виписати. Та й то тільки бутель і п’ять кілограм. Похнюплені колгоспники брали цитлики хоч на це – як не як знадобиться вдома. Таки ж зароблене.

– А тобі що, хлопче? – спитав Віталія, коли той до нього дотовпився аж на ґанку. – На пляшку не хватає?

Догідливі холуї, що обступили голову, завдільницею і завгосп, хихикнули.

– Та ні…

Ті реготнули голосніше.

– Грошей нема. В роддом.

– Що, сам туди зібрався? – докинув гостроязикий завгосп.

Голова зрозумів, у чім річ.

– Ну що ж, хлопче… Понімаю я все, ну грошей нема й квит. Отак кажу, як є. Приходь із неділі, може, щось придумаємо.

Приходив Віталій і з неділі, та ніхто йому не дав і копійки.

Тесть зовсім задовбав, неробою, ледащом обзиває, п’яницею. Таке-то воно приймацьке життя. Майже як у народній приказці: «Одне кричить «Тату!», друге кричить «Папи», жінка кричить «Тікай, чорте, з хати». Ліда, правда, мовчала, няньчила нишком дитину та плакала, як Віталій приходив п’яний і сварився з батьком, та й з матір’ю теж. Щодня веремія в хаті. «Житья нет», як сказали б росіяни. Віталієві щось треба було робити. І вирішив він податися в Хабаровськ – місто, у якому служив у армії. Там і серед цивільних у нього були знайомі, може, робота де знайдеться.

– Лідуся… – Віталій підійшов до дружини ззаду, обхопив обома руками її стан, притулився неголеною щокою до її голови, вдихнув хвилюючий запах волосся.

Ліда якраз поралася на кухні. У хаті, крім них, якщо не рахувати Дениска, який міцно спав, нікого не було. Мати порається біля корови, батько подався на роботу. Він завідує колгоспним цегельним заводом, із цієї роботи має дохід. Якби не він, то важко, ой як важко сім’ї б довелося у ці скрутні часи.

– Лідок… Тут понімаєш… Поговорить треба…

– Щось трапилось?

– Та нічого не трапилось. Поки що…

Віталій із натугою випустив повітря з повних легень.

– Тут цей… Їхать мені треба. На заробітки. Не можу я більше вже тут. Ти ж бачиш – у колгоспі не платять, старий мене вже геть заїв, за людину не вважає. Поїду в Хабару (так солдати називали Хабаровськ), там у мене знайомі. Зароблю, обживусь і вас заберу. Або гроші додому привезу та тут хату купимо.

– Як?! – Лідині очі стали круглими-круглими і враз налилися слізьми. – Ти нас покидаєш? Ти втекти хочеш?

– Лідуся, ну не рви душу. Ну ти ж бачиш, що життя немає. Що я тут робитиму? Я вже майже спився в тому колгоспі, там самі ханурики позалишались. Усі, хто нормальний, уже безплатну роботу покинули. А я що – буду ходить тут за паличку й слухати тестів п…..ж? Я ж можу не витримати і приб’ю його колись. Ти цього хочеш?! А хто тобі казав, що я вас покину? Я грошей хочу заробить, облаштуватися і вас забрати. Або тут із грошима може щось розкрутиться. Якби ти знала, як я тебе люблю, як мені тяжко розлучатися з дитиною, але ж треба. Треба! Так життя лягає.

– Віталя, ну ти перебільшуєш. Ну я з батьком побалакаю, попрошу, щоб не чіплявся до тебе. Та може коли й платитимуть у колгоспі.

Ліда сама розуміла, що вона зараз говорить нісенітниці. Але ці слова були від душі.

– …Ну я не хочу, щоб ти їхав… Я боюсь… За тебе і за себе з дитиною.

– Ну чого тобі боятися? – Віталій перейшов на бравурний тон. – Я ж два роки в армії був там – не пропав. Міг і залишитися – перспектива була. Я не пропаду – живучий і ухапистий. Побач, нормально все буде, Лідок…

Слова… Слова… Одні й ті ж, у всі віки, коли люди розлучаються. Душа тільки болить від них. Боліла вона і у Віталія, і в Ліди, як роз’ятрена рана. Сумно, тоскно, тривожно було. Тесть не перечив, щоб зять десь їхав – йому він добряче набрид. Теща трохи спробувала відмовляти, мовляв, як же ж так, та що ж це воно… Але тільки для годиться. Як Віталія не було вдома, заспокоювали Ліду, після чого вона ридма ридала в подушку. Драма… Ну що поробиш – і через це слід перейти. Люди народжуються для випробувань.

Віталію десь треба було узяти грошей на дорогу. Він подався до лісника. За кованими ворітьми завалував вівчар.

– Кого там ще чорти носять? – невдоволено озвався лісник – йому було погано після вчорашнього.

– Та це я, дядь Стьопа.

– А… – Лісник упізнав Віталія. – Пушло! – гаркнув на пса і вівчар забився в здоровенну буду. – Сиди, бо вилками приколю! – пригрозив собаці і вийшов відчиняти хвіртку.

– Та, дядьку… І тут побалакаєм. У мене недовге діло, – Віталій сперся на ворота обома руками. – Тут таке діло… Візьміть мене в найми на тиждень – грошей треба.

– Тхе… – крякнув Степан. – Кому їх тепер не треба. Ну зараз врем’я не те. Це тоді я сам вас гукав на роботу – було чим платить, ну сам понімаєш… А зараз – кругом сокращенія, усе стоїть, бензіну нема, солярки.

– Ну, дядь Стьопа, ну виручіть. Мені на дорогу гроші треба. На заробітки подамся, в Хабару, туди, де служив.

– А… – Степан у задумі почесав небриту щоку й потилицю. – Воно, може, й правильно. Ну ладно… Поріжеш у мене тиждень дрова – бензопилою вмієш?

– А в вас яка – «Дружба» чи «Урал»?

– «Урал».

– Апарат! Таке питаєте! То куди приходить?

– До хати, а там поїдем. Я знаю куди.

Віталій ще із трьома хлопцями різали й вантажили гарну ділову деревину, а лісник сплавляв її «наліво», куди сам знав. Йому за це з кишені давали гроші. Віталієві до оборудки було байдуже, він отримав свою долю і був радий, що нарешті вирветься від тестя й тещі, осоружного життя. Шкода було тільки Ліди й малого. Та ще старого з Васильком. Дожилися вони вже там до ручки. Але що він зробить? І сам не проти «побухати». Що ще тут робити, на кораблі, який упевнено йде на дно? Віталій чув колись від якоїсь бабусі: «…І живі будуть заздрити мертвим». Йому тоді дивними здалися ці слова. А зараз, мабуть, той час настав…

«Піти чи що навідати старого й братуху?» Віталій уже намірився йти, та в останню мить зупинив себе. Піде – обов’язково нап’ється. А йому це зараз було ні до чого. Ліда страждає. І чим допоможеш? Може, у Хабаровську щось викрутиться? Бог теє зна…

Проводи були недовгими, але із сльозами – змарніла Ліда, згорблена вся, поверталася з маленьким синочком до батькового «Жигуля», а Віталій уже сидів у вагоні, і електричка вже рушила на Київ.

А потім – Москва, інші станції, яких Віталій не запам’ятав, і, нарешті, Хабаровськ. Приморський край зустрів звичною сирістю і холодом. Виднілися сопки, голі й похмурі в осінню пору. Рік тому з такою радістю Віталій їхав звідси. Думав, що назавжди. А воно… «не прошло и полгода». Ні, півроку пройшло, навіть рік, тільки суті це не змінює. Тепер Віталій прибув сюди з надією. Він прямував похмурим містом, схожим на всі міста з їх проспектами й вулицями, схожими одна на одну. Якщо не помічати архітектурних пам’яток, не відчувати особливого духу міста (а відчувати це дано не всім), то що Київ, що Москва, що Хабаровськ, що Псков – однаково. Вулиці, проспекти, автівки, метушня, магазини. Сірість. Саме це й огорнуло зараз Віталія. Йому незатишно було тут і він не знав, куди йде цією напівзнайомою вуличкою (здається, ходив тут, як служив, а може й ні), куди прямує і куди його податися, що робити. Був ранок, близько дев’ятої. Жвавість руху потроху спадала, бо починався робочий день. «А що як поїхати в частину?» – подумав Віталій. Там ще знайомі хлопці є, офіцери. Може, хтось щось порадить?

Сів у знайомий двадцять другий автобус і зупинився на звичних Черьомушках. Хвилин десять ходу і зазеленіли ворота з червоними зірками посередині. Он і КПП. Ще недавно він там стояв, упевнений у собі, у міру знахабнілий «дідусь», а потім «дембель». Зараз походжає дуже схожий на нього в профіль солдат, така ж незалежна поза, збита набакир фуражка.

– Ей, зьома! – покликав Віталій служивого й аж рот розкрив від несподіванки.

Так «убився в пір’я», знахабнів, «задідував» його підопічний салага, Сєня Горшков. Півтора року тому Сєня був «зачморений» далі нікуди, мав вигляд класичного «синка» – вуха-«локатори», вічно ображені товсті губи, погляд «змилуйтеся, хлопці!» А зараз! Губи підібрані, складка між бровами, статура, зверхній погляд.

– Че надо?

– Е, Сєня, ти шо припух? Дедушки не взнаєш?

– Кажи шо нада й вали, бо щас наряд визву.

Сеня, звісно, упізнав його, колишнього свого «дєдушку». Але зараз йому на нього начхати – він сам у частині «дєдушка», а Віталій – сторонній. Спробує бучу підняти – опиниться в буцегарні. Колишні товариші по службі, недавні «синки», йому вмить це організують. Віталій, нарешті, второпав, що його влада тут закінчилася того дня, коли опинився за воротами КПП, на омріяній усіма солдатами «гражданці» Тепер тут інші правлять бал. І Сєня – уже не той Сєня, якого він ганяв.

– Та ладно, не гоні бєса. Я ж по-дружескі… Служили ж разом. Будь другом, позви капітана П’ятакова. Або лейтенанта Самохіна.

Майор П’ятаков у караулі. Зміниться завтра. А старший лейтенант Самохін…

Почулися кроки. На КПП зайшов старший лейтенант Самохін.

Сєня браво доповів, що «во время дежурства никаких происшествий не случилось».

– Так как же не случилось, если «наши люди в Голливуде»? – широко посміхаючись, поглядом показав на Віталія. – Соскучился по службе родной?! Я ж те го’рил – оставайся!

– Так поздно, товарищ капитан, – перешов Віталій на російську. – Я так, повидать своих. Может, кто в городе остался.

– Так, это… Слон остался. Он щас на рынке че то, – у капітана забігали очі.

Він щось не міг сказати при Сєні.

– Ты это, сходи на рынок щас, может, там найдешь его. А ко мне после шести на КПП. Токо ни с кем не говори, постой, я выйду.

Цілий день Віталій блукав по місту. Слона, свого колишнього замкомвзвода, на ринку не знайшов і, звісно, нікого із знайомих там не зустрів. Усе чужі люди. Осінній холод, сирий вітер пропікав до кісток. Темніли вдалині сопки. Чого він тут? Хто його тут чекав, кому він тут потрібен? Звалився, як сніг на голову. Воістину – «хороша ложка к обеду». Було б залишатися в армії, як пропонували. Добре, що хоч Самохін не відмахнувся. Хоч може буде де голову прихилити попервах.

Віталій зайшов у якийсь буфет, з’їв холодного дубового біляша, випив прогірклого пива кольору сечі. Слабенькій хміль застукав у голову та скоро й щез, а через якийсь час почало «тиснути на клапан». Збожеволіти можна, коли не знаєш, де в місті туалет. Віталій уже прокляв ту хвилину, що надумав випити пива. Довелося «протанцювати» три з лишнім квартали, поки знайшов таки громадську вбиральню. Входити треба було ніби в підвальчик. На четвертій сходинці так ударило в ніс, що бувалий у бувальцях Віталій мало не впав. Але це ще були не всі «прєлєсті». Дно підвальчика затоплене сечею і чиясь «дбайлива рука» наклала стосиками цегли, щоб можна було пройти трохи далі, якщо кому треба по великій нужді. Віталію було не треба. Затамувавши дихання, він геройськи витримав потрібний час. О, які благословенні після цього «підвальчики», ковток свіжого холодного осіннього повітря надворі і звільнений сечовий міхур! Ху-х!

Віталій уже смерком прийшов до воріт КПП колись його частини. Відлунював мірний стукіт солдатських чобіт під стройову пісню – проходила «вечерняя прогулка». Дивно ведеться у світі. Ті хлопці, що зараз гатять підборами по плацу і горланять «Не плачь, девченка», мріють про дембель, гражданку, як і він ще зовсім недавно, а зараз Віталій радий би опинитися в тому строю. Тільки все це міраж. Поряд не буде його товаришів по службі, суворого й авторитетного «замка» Слона, хитруватого Санька Рижого, добродушного Льохи Котова, гарячкуватого, але вірного в дружбі чеченця Аслана Ескерханова. Там зараз правлять бал такі, як Сєня, салабони. Віталій докурював другу сигарету, як вийшов Самохін.

– Ну че, нашел Слона?

– Нет, товариш старший лейтенант.

– Да иди ты с тем старшим лейтенантом. Он мне на службе надоел. Называй меня просто Жорой, не стесняйся. Я не намного старше тебя. Пошли щас со мной в общагу, я переоденусь й пойдем на пиво. Может, кого и встретим.

Жив Самохін у офіцерській общазі. Дружина з маленькою донькою не витримала напівказарменого побуту, пиятики офіцерів і прапорщиків, яка часто закінчувалася мордобоєм, поїхала до мами на Псковщину. Сім’я практично розпалася. Самохін за ратну службу отримував жалюгідну платню, якої з лихом навпіл вистачало хіба що на пиво. Радянський карбованець, ще донедавна міцна валюта, знецінився, і офіцерська й до того не надто щедра платня стала схожа на подачку барина дворовому мужику. У місті за продуктами кілометрові черги, а за горілкою ще більші. Так звані спецвідділи працювали з одинадцяти й до п’яти і давали по 2 пляшки в руки. А люди наче осатаніли – наче всі враз спилися, бо в черзі стояли не тільки хронічні алкаші (якраз таких було небагато), а цілком нормальні чоловіки, жінки, молодь. Місто повнилося безглуздими чутками про те, що продуктів харчування і напоїв зовсім не стане і гряде голод. Майже порожні полиці магазинів давали привід такому вірити. І всі, хто міг, правдами-неправдами закупляли продукти, у деяких квартирах стояли-псувалися цілі склади мішків із борошном, крупами та макаронами. Одним словом, не опишеш усіх народних бід і абсурдів перебудовного періоду. У місті активізувалися бандити, почав правити «безпрєдел», мало не кожного дня когось ґвалтували, убивали. На нічних вулицях стояли гурти агресивно настроєних молодих людей, то тут то там чутно було вигуки, матірщинну лайку, іноді душі перехожих розтинав пронизливий жіночий вереск і ураз утихав, раптово зупинившись на високій ноті. Тієї миті мабуть якась бідолашна прощалася з життям чи жіночою честю. Місто потонуло в напівтемряві, багато ліхтарів хулігани побили камінцями – у темені легше творити зло.

Самохін привів Віталія у брудний, але темний підвальчик, де торгували пивом на розлив. Тут за стойками стояло немало офіцерів і прапорщиків, із якими старлей привітався кивком голови, а ще роботяг із місцевого заводу, крутилися й бандити – так, шушера різна, варта тільки причепитися до «лоха» й витрясти з нього получку.

– Ну вот, тут я и отдыхаю душой от шачистики. Служба задолбывает не только солдат, но и нас, – відсьорбнувши пінистого напою, мовив Самохін. – А вообще, брат, дело дрянь. Армию сокращают. Да и неспокойно, на Кавказе что-то зашевелилось. Что дальше будет – хрен его знает. Стране звездец – это бесспорно. Ты, это… Я не хотел тебе говорить утром. Слон в авторитете здесь в Хабаре. Рынок держит. Я сам к нему намылился, завтра сходим побазарим. Служба – ну ее на хрен…

Вони ще довго стояли за стойкою в підвальчику, випили ще не по одному бокалу пива й пішли, виспівуючи на весь голос солдатські пісні, нічним осіннім Хабаровськом. Нічне місто – химирне, тут усе не так, як удень. Думки, почуття, бажання – усе перемішується в якийсь незбагненний ковток свободи, добряче підігрітий алкоголем. І підсилює відчуття слабке й рідке світло від уцілілих ліхтарів, сирий морозний вітер, зорі в якомусь тумані на небі й щербатий місяць, оповитий серпанком. Уранці все це поглине тиша, похмілля й розчарування, рутинний побут, нескінченні потоки людей, які йдуть, самі не знаючи куди, тобто для чого, за великим рахунком. Суєта суєт, вічна суєта суєт.

– … Работы тут в городе не сыщешь, – просвіщав підпилого Віталія п’яненький Самохін, – кругом сокращение. В общем не то, когда ты служил. Странно, а всего лишь год прошел, да? А Слон – мужик. Я его агитировал в офицерское, а он правильно сделал. Ну ее на хрен эту армию…

Слон, ще як служив у армії, з’якшався із місцевими бандитами, а коли звільнився, ті сама бандити, та ще  кілька армійських товаришів об’єдналися в «бригаду», яка «наводила порядок» на місцевій барахолці. З усіх перекупників Слон і його хлопці брали «дань», а навзамін забезпечували охорону від інших шайок. Поборів хлопцям вистачало, щоб «жити красиво», гудіти в місцевих кабаках «Амур» і «Весна», розважатися з повіями і радіти всім принадам парубоцького життя. Тим більше, що час такий настав, що «судьба-индейка, а жизнь – копейка». Скільки вже братків перестріляли-перерізали в розбірках… Уранці на ринку Самохін і Віталій помітили шкірянку й бриту потилицю широкоплечого Слона.

– Слон! – озвався Самохін.

Коли той повернувся, Віталій заледве упізнав свого замка. Шкірянка, варені джинси, турецький светр, на шиї виблискує масивний золотий ланцюжок. Обличчя погладшало, тільки такий самий нахабний «бичачий» погляд. Такі ж нашорошилися біля нього й братки.

– Виталя, дружбан! – обхопив лапищами Слон недавнього товариша по службі. – И вы, товарищ старший лейтенант.

– И я… Сдаюсь.

– Ну, раз такое дело, то это надо обмыть и перетереть. Вы, мужики, тут сами, – звернувся до підручних. –  Найдете меня в «Бриге»

«Бріга» – це був бар, куди Слон повів Самохіна й Віталія.

Тут було ще тихо, чувся хриплий голос Тото Кутуньйо й нудьгувала за прилавком нафарбована далі нікуди барменша Льоля. Із нею у Слона закрутився бурхливий роман.

– Что-то ты рано, мой пупсик! Соскучился?

Слон наморщився. Йому не сподобалося, як його назвали при людях пупсіком. Якби це була якась шалава, він би не стерпів такої фамільярності, а в Льолю Слон закохався, як хлопчисько.

– Ну Льолечка, ну что ты при людях… Сделай нам кофеечку с коньячком.

– Как ты любишь?

– Ага, милая. И поди покури – я тебя прошу.

Слон усе-таки зміг дати зрозуміти розпутній барменші, що зараз триватиме розмова не для її прекрасних вушок. Тому Льоля клацнула стильною запальничкою, затягнулася довгою і тонкою сигаретою і зникла в підсобці. Звідти був «чорний хід» надвір, де через вузьку вуличку кишів ринок.

Робота, яку запропонував Слон Самохіну й Віталію, була нескладна, однак із постійним ризиком несподіванок. Він доручив їм на та ще кільком своїм контролювати дальній ринок, толчек, як називали його хабаровчани. Старшим групи Слон призначив свого колишнього ротного. Життя обернулося так, що вони помінялися ролями.

Грошенята у Віталія скоро завелися. Толчек, куди його поставив Слон, справно платив. І робітка здалася хлопцеві легше не буває, якоюсь дитячою забавкою. Вийшов годин у дев’ять чи десять на ринок, пройшовся поміж рядами м’ясників, відібрав належне, відніс Слону, а той йому відрахував таку долю, що в колгоспі три місяці пахати треба. І – гуляй, Вася. Увечері всі збираються у «Весні», або в «Амурі», або в «Бризі» чи «Юності», де недавно відкрили клуб. Катають кульки, грають у більярд. П’ють каву з коньячком. Або гуляють по повній, глушать водяру і б’ють стільці. Словом, вольному воля. Дівиць теж хоч греблю гати. Самі в руки лізуть. Віталій ще з тиждень якось тримався – сум брав за Лідою, синочком. Але в хмільній компанії хіба довго втримаєшся? І понеслася. Віталій скоро й забув, що приїхав сюди заробити грошей на хату або облаштуватися й забрати сюди Ліду. Та й молоденька Віолета, із якою зв’язався, показала такі «фокуси», такі «фортелі» у ліжку, що Віталій аж очманів від насолоди. Оце діваха! Куди тій Ліді з її скромністю та цнотливістю! Його законна жона соромилася зайвий раз заворушитися, а тут таке… Ні в казці сказати, ні пером описати! Гуляй, душа, без кунтуша! І все ж за місяць Віолета йому набридла, а через два він її терпіти не зміг. І все частіше згадувалася Ліда, рідне дитя, яке покинув. Як вони там? Віталій вирішив зав’язати з пиятикою та гульнею, підзбирати грошей і поїхати в рідне село. Та чи він нагрішив дуже, чи якісь інші тому були причини, але доля відмовила йому в такій милості.

Той морозний день не віщував нічого недоброго. Блищав сніг, світило сонце, цвірінькали горобці і міське життя ішло своїм трибом. Відібравши «дань», Віталій відніс «виручку» Слону й завів з ним розмову про те, що хоче навідатися додому. Слон вислухав товариша і звичайно злій нахабні його очі враз посмутніли:

– Счастливый ты человек. Жена, сын… А тут… Колотишься в этом дерьме, кругом одни бандюки да шалавы. Нет, я не о проститутках, это боевые подруги, а о распущеных донельзя городских бабах, которые только на бабки и липнут. Тут не на ком жениться. Да и куда с моей жизнью. Пырнут где-то еще ножиком, а ребенок сиротой останется. Кому он нужен?

Слон зараз говорив про себе, про небезпеку для свого життя і ніби все те наврочив Віталієві, звісно, того не бажаючи. Але таке буває.

– Ну, ладно. Езжай. Бабок хватает? Иль подбросить?

– Досить. Грошей у мене стільки, як у голови колгоспу.

– Ну-ну… Председатель… Шутник…. А давай у тебя кликуха будет Председатель. А че, прикольно, – захопився Слон.

– Та йди ти… Я кажу, що в селі в простих людей зроду таких грошей не було, як у мене зараз.

– Ну тут же не село. Ты там помоги своим, то-се да возвращайся. Скучно без тебя.

– Добре.

Віталій розумів, що сюди дружину з сином везти нічого. Але й грошей, які з собою везе, на хату не вистачить. А просити в Слона… Можна, звичайно, але… А раптом не зможе віддати? Усяке буває. А ці такі, що ні перед чим не зупиняться – тестя з хати викурять, переріжуть усіх ножичками, а свою долю заберуть із лишком. Зі страшними людьми Віталій зв’язався, хоч і по-приятельськи з ними обходився. Але дружба дружбою, а служба службою…

Віталій із сумкою через плече (купив іграшок малому й гостинців) прямував на вокзал. Купив квиток, знічев’я прогулювався пероном. Уже темніло, увімкнулися ліхтарі, засяяли вогні реклами. Раптом із-за рогу вискочила й стрімко побігла чорна тінь. Хтось за кимось грався чи тікав.. Віталієві байдуже, він відступив.

– А ты, падла? – гаркнула тінь. – Вёшенские…

Що означали ці слова, Віталій не збагнув. Хто такі «вёшенские»? Такого мікрорайону в Хабаровську немає і кликух ніби ні в кого теж.. Ця недолуга думка гасла в свідомості, бо терпли, підгиналися ноги й меркло в очах, нудило. Тепла, в’язка пляма розпливалася на спині.

За хвильку захеканий прибіг Слон, а з ним ще троє «братків».

– За ним, быстрее! – скомандував, а сам зупинився, бо впізнав Віталія по новій норковій шапці, яку тому вчора «подарував» торговець вірмен Рафік на ринку.

– Бля… – тільки й вирвалося з засапаної глотки.

Слон ухопив Віталія за пульс. Рука безживно теліпалася, на відкриті ще теплі очі падав сніг і танув. А на бровах і лобі вже ні.

Слон був родом із станиці Вешенської, як і знаменитий Шолохов. Ось чому Віталієвий убивця крикнув «вёшенские». Та Віталій цього не знав і братки теж. Це від слона тікав землячок-бандит. Видно, щось йому був винен. Віталія, напевно, бачив зі Слоном і «згарячу» «пирнув» хлопця. Намертво. Братки вбивцю не догнали.

– Надо бабки его жене выслать.

– А может сообщить? – запитала чорна шкірянка, що стояла поряд зі Слоном.

– Куда, в сельсовет? У него батя – алкаш, брат – дебил. А жене… Опозорить простую сельскую девку? Бабки пусть берет – и жизнь свою устроит. Малого только жаль… А впрочем… Не сегодня, так завтра… Все мы…

Слон і його братки поховали Віталія на хабаровському цвинтарі. І ніхто й ніколи з рідних не дізнається, де вона, та могила. А чужим до неї байдуже, за рік заросте бур’янами.

Через два тижні на Лідине ім’я прийшов переказ на значку суму. Жінка зраділа, що Віталій не забув про неї, але смуткувала через те, що не обізвався сам. Ну, не може приїхати, то хоч би листа написав чи замовив телефонні переговори. Так мовчить, не обзивається. А може це відкупне? Ліда так і заціпеніла, сахнулася цієї думки. Ні, ні й ні!!! Душа не хотіла в це вірити. І гордість її взяла за Віталія – таки дбає він про свою сім’ю. Не втерпіла й батькові про це сказала, що не зовсім нікудишній у неї чоловік. Просто тут заробити ніде. А поїхав – то й заробив.

– Я усе життя заробляв, – пробурчав старий, – і ви в мене голодранцями не ходили. Ич, герой, грошей заробив! То ще треба взнать, що це за гроші.

– Та що ти верзеш, старий?! – похопилася мати. – Заробив, а де б же він ще взяв? Тривожиш дитину… Ну геть не дума, що балака!

– Багато ви думаєте! – хряпнув дверима й пішов надвір курити.

А Ліду душили сльози. Вони ні в чім не мали нужди! Та в неї в дитинстві одне платтячко було всього і колготки штопані-перештопані. Нестатки були страшні, як хату будували. А наробилася вона коло тієї хати! Сусідські діти біжать гуляти, а вона як не з батьком траншею риє, то цеглу складає, то цемент подає по піввідра. Ніхто й не вважав, що вона дівчина! Хата… Вона в ній остання, у цій хаті. Ніхто її слова не питає. Привела чоловіка, то вижили, у все мішалися. Мусив їхати світ за очі! Бідна її голівонька, бідна її дитинонька! Пройшов рік, а за Віталія ні слуху, ні духу. Пробалакали люди, що буцім убито його десь на дорозі, ніби хтось із своїх бачив. А хто – того ніхто не знає напевне. Усе чутки. Ліда змарніла, усі сльози виплакала. Батько наполіг гроші покласти на ощадкнижку – виросте хлопець – згодяться. Воно й зараз гроші на все треба – дитина росте, але Ліда погодилася з батьком. Утрьох якось вони на хлопчика зароблять, а на вкладові проценти наростуть, то й згодяться. А може то все брешуть люди, Віталій живий і повернеться. Він їх не міг покинути, у це Ліда вірила. Та з роками надія на це слабшала. А гроші пропали, як усі вклади в Ощадбанку СРСР. Лопнув Союз, як мильна бульбашка, і плакали народні грошики… Як мовиться, облиште, куме, що з воза впало – те пропало.

Роки йшли. Ще більше занепало колись доглянуте Дунине обійстя. Пантєй геть постарів, заслаб, із хати вже й не вилазить. Рита, п’яничка, із якою Василько злигався, померла – розклалася печінка. Жовте, як віск, тіло відтарабанили підводою на кладовище. Коло гробу стояв тільки Василько та копачі. Прикидали та й пішли, і обіду ніхто не справляв. Василько, закустраний, п’яний, побрів по кладовищу і… наткнувся на зарослу бур’янами мамину могилу. Рясні сльози, як град, посипалися на цупкий і пахучий серпневої пори полин. Душа струснулася, ніби змахнула з себе пил забуття й черствості, Василько відчув, як страшно сколотнулося серце, ніби ось-ось із грудей вискочить. Він припав чорними, давно не митими руками, зарослим рудим обличчям до пахучого полину, до земного пилу, і зголодніле й замучене тіло його, схоже не тіло блудячого пса, затремтіло від беззвучних ридань. Василько, як очманілий, узявся воювати з бур’янами і його дикий хрипкий крик, народжений різким душевним болем, лякав людей, що жили неподалік цвинтаря.

– Що ж воно кричить так страшно? – перехрестилася підсліпувата бабуся, яка пасла неподалік корову, і потягла налигача, заспішила від непевного місця куди подалі.

Руки в старенької тряслися й ноги підгиналися – їй здалося, що то волала нечиста сила. Може, так воно й було, виганяла її із споганеного Василькового тіла вціліла в ньому Божа іскра, виганяла, та не вигнала геть. Бо хіба на це стачить сили в обділеного розумом, погрузлого в гріхах слабого, нещасного чоловіка? Із таких пут часом і сильні та розумні не вибираються.

Не пройшло й півроку як помер Пантєй. Він висох, як билинка, і перед смертю все звав Дуню й маму. Тоненькі посинілі губи не могли вловити повітря й ледве вимовляли ці слова, у холодній хаті (Василько запив та не натопив, як слід) ішла легенька пара з його вуст. Так, непомітно ні для кого, відлетіла й душа.

Василько прочумався, а батько вже лежав наодинці з Вічністю. Страшна то либонь була зустріч, страшна година Суду Божого. Надія тільки на Його милість. Василько скам’янів. Душа його затряслася й скрутилася від болю, тіло вкинуло в жар і ноги ледве тримали тіло. Похмілля де й ділося. Страшно стало, давно приспане сумління озвалося з якоюсь нелюдською внутрішньою силою і терзало душу так, що вона була готова вилетіти з грудей і податися в безвість. Та тіло міцно тримало її в лабетах – ще не прийшов час. І не треба великого розуму, щоб збагнути нікчемність і ницість свого життя – Василько це не те що збагнув – відчув усім єством. Він пропав. Він пропащий. Він так жив до цього, що його ніхто не пожаліє. І батька… Як ховати батька? Холодне малесеньке змерзле тіло лежало вкрите латаною ряднинкою на нетопленій лежанці, сиве пасмо чуба якось дивно закотилося назад, гострий вид ніби прорізав стелю. Василько підійшов до того куцого сухенького тільця, яке колись було високим, вправним, дужим батьковим тілом, підійшов уже сам – високий, дужий, але незграбний і змучений тяжким гріхом пияцтва, нахилився, і руда борода торкнулася рідкої сивої щетини на батьковому виду. Дужі руки в розпачі обняли сухеньке тільце, мука рвалася з Василькових очей і впала на холодні груди покійника двома гарячими, як жар, сльозинками. Ще хвильку тримав Василько батькове тіло, не в силах розлучитися з ним, горе пройняло всю його суть і не було живої душі, яка б розраяла, допомогла здолати ту муку пекельну.

«Треба йти до людей, – важка думка стукала в свідомість, – робити похорон».

Пішов до сусіда Грицька. Той порадив іти в сільраду, там допоможуть із машиною, скажуть, щоб зробили труну. А потім до копачів треба йти, Герасима й Павла. Їх Василько знав – пив із ними не раз.

Скоро звістка про Пантєєву смерть облетіла півсела, але ніхто не прийшов провести його в останню путь, сусіди навіть не зварили сякого-такого обіду, щоб пом’янути покійного. Ні Пантєя, ні Василька ніхто за людей не вважав, бо пропили вони геть чисто все – і совість і душу за горілчаним чадом пустили.

Зібралися у Василька в хаті тільки куткові п’яниці, десь знайшли горілки (звісно, що свиня болото завжди найде) і напилися по-чорному, як, мабуть, і дідько не напивався. Васильку спершу пити не хотілося – душа страждала від горя, але приятелі-пияки навперебій умовляли «ковтнути, бо так і здуріти можна». От, ковтнули і здуріли всі разом. Ледве прочумалися до пізнього ранку, поки машина приїхала забирати тіло. На ній лежала склепана зі свіжоструганих дощок домовина. Невдовзі вантажівка поторохтіла вибоїстою дорогою до цвинтаря.

Був зимовий морозний день. Сонце тільки жовтіло в небі, а тепла не давало. На цвинтарі подубілі від холоду й сердиті, що ніхто не приніс могоричу, сиділи гробарі. Яму викопали – тепер треба закидати, як опустять домовину. Тільки зняли домовину з вантажівки, як зафиркотів мікроавтобус і з нього почали виходити гарно зодягнені поважні люди, на обличчях яких лежала тінь скорботи. У цей день відзначали три роки по смерті голови колгоспу із сусіднього села. Він заповів, щоб поховали його на рідній землі. Земля йому пухом, хороший був чоловік, людяний і трудівник великий, хазяїн добрий. То й пом’янути його прийшло багато людей. Вони попрямували до невеликого пам’ятника, на якому було вигравіювано фото енергійного моложавого чоловіка з відкритим веселим обличчям. Жінки торкнулися хустинками очей – вони згадали невгамовного життєлюба і так гірко стало, що вже ніколи не побачать тих теплих іскорок у його очах.

Тим часом домовина з тілом Пантєя стояла на стільцях.

– Васильку, прощайся з батьком, – швидили копачі, бо вже добряче змерзли.

Василько схилився, обхопив руками голову, із болем вглядався в обличчя небіжчика-батька:

– Покидаєш, тату? Ідеш?

Ці слова, мовлені надто голосно, громом били по головах, терзали душі тих, хто прийшов провідати могилу голови колгоспу. Вони мерзлякувато щурилися і намагалися не дивитися на безлюдний похорон, не чути розпачливих слів нещасного не сповна розуму сина покійника.

– …Коло мами тебе не поклали… Залишив мене самого… Ну, спокійної ночі, тату! Чуєш?!!! Спокійної ночі!!!

Гучний голос перейшов на істеричний крик, від якого поважні люди похапцем задріботіли в теплий автобус і на ходу хрестилися.

– Та гаразд уже, Васильку. Батько вже там. Треба кришку закривати, – мовив копач Герасим.

Удвох із Павлом тремтячими руками наділи кришку на домовину, забили цвяхами. Поки це все робилося, Василько стояв збоку, водив потупілими очима туди-сюди і переминався з ноги на ногу. Копачі кинули, дотримуючись давнього звичаю, по три жмені мерзлої глинистої землі, вона заторохтіла на дошках. Цей звук привів Василька до тями і він зробив те саме, що й копачі.

– Ну, ти йди додому, ми тут самі, – озвався Герасим.

– Та я…

– Іди, іди, – повторив копач. – Негоже тобі тут.

Сонце сліпило очі, вигравало на снігу тисячами іскринок. Блакитне небо стало вищим – кінець січня, скоро почнеться останній місяць зими. У селі пусто – тільки де-не-де брехне собака. Неділя, морозно, усі сидять по хатах. Василько побрів безлюдною сільською вулицею – згорблений, бородатий, закоцюблий від холоду. Раз по раз шкорбали по натоптаному снігу драні чоботи, вітер закидав поли старої куртки, тієї ще, що Віталій купив йому, повернувшись із армії.

Хата самотньо бовваніла на кутку – гола, без воріт, із немазаними стінами і надтріснутим склом на вікнах – це все, що зосталося у Василька.

 

залишити коментар

Create Account



Log In Your Account